Борис Пахор - Важка весна

— З часів життя в тих клятих бараках, Жулю?

— Відтоді, Йойо.

— Ну, тоді ось моя рука.

І простягнув до нього над тарілками долоню, Жуль знав про пастку, але заради веселощів сусідів по столу, які чекали, покірно простягнув долоню. І стіл сміявся з тієї покірності ще більше, ніж із того, як хлопця потягли оті кліщі, які тримали його долоню.

— Друзі назавжди, так, Жулю?

— Ха-ха-ха! — сміялися з обличчя Жуля.

— І моя сила годиться лише для того, щоб викохувати бацили, га?

— Одпусти, — змолився хлопець.

— То як?

— Здавайся, Жулю! — гукнув Роберт. А той махав у повітрі правою рукою, немов вона зламана, а столи реготали над тарілками з жовтувато-зеленим пюре.

Нічого нового, нічого серйозного, але в цих наріканнях на їжу, які супроводжували жарти і сміх, йому здалося, що він віднайшов дотик до простого сенсу буття. Немов досі він весь був у полоні ілюзій і снував поза дійсністю. І їжу цінував тим більше, чим менше йому перепадало.

І знову відчув дотик із дійсністю, коли по вечері в коридорі зустрів Нікоса, і після довгої перерви вони знову разом пішли на прогулянку. Вони жваво обговорювали, докладно зважуючи можливості Греції у конфлікті Сходу і Заходу; сповзання західного світу в повоєнну атмосферу, подібну до тієї, що була наприкінці Першої світової; своєрідне віддзеркалення як французького, так і італійського руху Опору. І таке інше. Обидва почувались мулярами, які відкидають розбиту цеглу, будівельниками, що кладуть цеглину до цеглини і кожну окремо вирівнюють і трамбують. Хоча розумів, що його ставлення до речей зовсім інакше, ніж Нікосове — повне віри і надії. І це було саме її заслугою, хоча зараз був більше схильний вважати її винною.

А коли Нікос повернувся до корпусу, і він сам рушив у напрямку села, то плекав у собі задоволення від того, що залишився сам. Жінка може наново прищепити чоловікові здорову життєву щепу, але далі він мусить творити все власноруч. З неї і з себе, але сам — для обох; пов’язаний із нею, але окремо від неї. Але десь в глибині розумів, що його прогулянка — насправді сподівання зустріти її; адже інакше повернувся б із Нікосом. Усвідомлення цього, замість засмутити, наповнило його зачаєною таємною радістю. І коли повертався до корпусу, то почувався задоволеним, що він сам і незалежний, але водночас ніби потай утішений тим, що ще нічого безповоротно не втрачено.

Коли у нього був такий настрій, коли його роздирали сумніви, майже завжди на порятунок відчувано наближався зовнішній світ. Його товариші по табору, які відповідали на його листи, були доказом швидкого повернення до впорядкованого життя і праці. Так, Андре знову став лікарем і запрошував провідати його дорогою додому. Бажав йому швидкого повернення до рідних. Еміль писав із Люксембурга. Сумував за братом, який у Дахау заразився тифом, до якого долучився ще й черевний тиф із перфорацією кишок. Але водночас із гордістю писав про те, що грає в оркестрі першого гвардійського батальйону, і він може почути його на хвилях люксембурзького радіо щосереди з 12.30 до 13.30. Йдеться передусім про класичну музику, але переконаний, що він буде задоволений виконанням. А загалом умови життя у них кращі, ніж у Франції; це ж стосується і зарплати, звісно. Ганс йому писав із Норвегії на папері з логотипом представництва «Філіпс». Повідомляв, що був представником норвезьких депортованих на процесі в Нюрнберзі. Інформував, що доктор Лейф тепер вікарій в Осло.

І бачив високого світловолосого чоловіка, як той, у смугастому одязі зі стетоскопом на грудях, підіймається вогезькими сходами, мов капітан з нижньої палуби на палубу. Його ставлення до середземноморських жителів було якимось надто по-північному холодним; але він був прекрасним організатором. Справді, капітан. Адмірал. І отой літній, але гордий і стрункий, як норвезька скеля, тепер дбає про своїх хворих, а він, його колишній перекладач, день у день тупцяє довкола примхливого дівчиська.

При цій думці він зрозумів, що інші вже нормалізували своє життя і влилися в повсякденну дійсність. Були активні в повоєнному суспільстві, в той час як він усе ще блукає в пошуках гармонії і рівноваги. Вочевидь іншим пощастило підкорити ту течію, яка несе його на плоту без кормила. Вони по-чоловічому діють, а він очікує порятунку в жіночих обіймах. І відчув сором, і мимоволі озирнувся, щоб побачити, чи Ів здогадується про його нестерпні терзання. Але від погляду на білу постіль і при вигляді довгої шеренги тіл, випростаних на плетених кушетках на терасі, заспокоївся. Все ж рентгенівські знімки його грудної клітини ще не такі, як мають бути; отож його байдикування виправдане.