Борис Пахор - Важка весна

Було помітно, що вона зачарована.

І донжуан був ще стрункішим коло маленької, притуленої до нього фігурки. Про те, що їй не було байдуже, що танцює з ним, — не варто й говорити.

— Самі?

— Ви, панно Жільбер! — І зрадів, що вона рятує його зі скрути.

— Вона. — Кивнула і скромно всміхнулася; сиділа на стільці під стіною, мов пацієнт, який чекає в приймальному покої перед кабінетом лікаря. Без білого халата вона здавалася ще прозорішою і ранимішою; а густе світле волосся тепер оживляло вузьке обличчя, яке без білої хустини було не таким блідим.

— Можна запросити вас на танець? — вклонився.

І подумав, що вона була б гарненьким жіночим створінням, якби могла лікуватися сама, замість того щоб дбати про пацієнтів, які часто не такі хворі, як вона.

Вона була легкою, мов піна.

— А панна Дюбуа?

— Танцює з донжуаном.

— Ви добре подбали про зміну! — Її сірі очі усміхнулись з-під білого чола.

— Тут мало чоловіків, — зітхнув він. — Треба було покликати на допомогу хлопців з другого корпусу.

— Ой-йой-йой, не кажіть мені про них!

— Вони ж чемні.

— Харцизяки, а не хворі.

— Йойо піде у вогонь за вас.

— Не кажіть мені про нього!

— Ну, він може трохи галасливий.

— Та це ж справжній дикун!

— То лише на перший погляд. Насправді він м’який, мов сметана.

Він відповідав механічно, немов грав у слова, які заздалегідь приготував. Подивився на Арлетту; чепурун їй щось жваво розповідав, вона ж його замислено слухала. Задивлена на нього, як на оракула.

— Не кажіть мені про нього, — сказала панна Жільбер.

— Він, такий високий і міцний, у вогонь би кинувся заради вас.

Так дивиться на отого жевжика, думав собі, немов визнання його винятковості має вирішальне значення. Авжеж, так вона дивиться й на Іва...

Відпровадив панну Жільбер до її стільця. Трохи втомлена, але задоволена, зауважив собі.

І пішов шукати Арлетту.

Не бачив її, бо загубилася в юрмиську. Водночас відчував, що вона кудись зникла. І був твердо переконаний, що її напарника також немає. І коли це зрозумів, весь його неспокій зосередився навколо цієї думки. Байдуже, що її немає, якщо той у залі. І очима шукав суперника, хоча кепське передчуття випереджало пошук. Їх не було. І він збунтувався проти раптового туману поразки, який поволі огортав його. Немов напад із засідки, який своєю ницістю роззброює і калічить. І уявив її кімнату на поверсі, і стало йому все зрозумілим. Але наступної миті він уже соромився цієї думки. Мабуть, просто прогулюються у вестибюлі, чи вийшли на свіже повітря, — цілком зрозуміло при такій задусі. Добре на якийсь час відчинити скляні двері...

Він вирушив у напрямку вестибюлю, але йшов навмисне без поспіху. Втікав від тієї гри і усвідомлення свого приниження. Треба бути байдужим і напнути на обличчя роблену посмішку, бо саме йшов повз юрмисько, в якому, мов матка у вулику, панувала панна Ренар. Він легенько вклонився, немов не смів їй перешкоджати своєю присутністю і водночас вдавав, що заклопотаний своїми пошуками.

У вестибюлі не було нікого; лише біле світло заливало порожні сходи, що виходили крізь відчинені двері у парк, з яких віяло холодом.

Це добре, думав він, врешті, лише природа завжди справжня. І знову в нього було враження, що все те яскраве світло навмисне скупчилося там, щоб серед ночі оприлюднити його й Арлеттин сховок у парку. Літня медсестра спускалася вниз сходами. «Вийшли трохи подихати?». Кивнув: «Атож, потрібно кілька ковтків повітря». І посміхнувся, водночас поміркувавши, що Арлетта, мабуть, пішла показати новому знайомцю корпус із хворими. Інші медсестри теж були нагорі. Чути було голоси звідти. Піднятися? Але не хотілося. Ні, ні. Наступної хвилі подумав, що то кімната, в якій той щодня гостює. І мимоволі швидко почав підійматися сходами. То тут, то там чувся сміх. Але її кімната була замкненою. Швидко почав повертатися. Вперше і востаннє, повторював подумки. Вперше і востаннє. І здалося йому, що у вестибюлі він спокійно вийде крізь двері і позбудеться відчуття приниження. Але перед тим усе ж хотів бачити її обличчя. Як вона знову повернеться до зали. Цього буде достатньо. І відчував, що він урешті отримає підтвердження того, що він підсвідомо знав про неї. І тепер йому майже не було діла до її відсутності, він просто ненавидів її, бо не міг піти, не попрощавшись із нею.

Коли ті двоє увійшли до зали, її знайомець холодно подивився на нього, немов не розумів, чому він їм заважає.