Борис Пахор - Важка весна

Кухня селянського господарства була тепла; пес спав коло вогнища, мисливська куртка висіла на стільці, рушниця на стіні; серце настінного годинника билося повільно і ваговито. Колись мусимо разом сходити туди, хочеш? Якогось дня, коли зможеш зректися своїх книг, і я буду достатньо рішуча.

Коли поверталася, серед неба сяяв прозорий місяць, і блискітки на траві ледь відгукувалися до нього».

Стукіт у двері.

Тієї ж миті увійшла.

— Сам?

Схилилася, і її губи припали до нього.

— Тобі шкода?

— Як тобі таке спадає на думку!

Озирнулася по кімнаті, немов розчарована.

— Дивно, що ти сам.

Усміхнувся.

— А Ів симпатичний юнак, — зауважив він.

— Звісно. Ще дуже зелений, але симпатичний.

Пішла до дверей на терасу і повернулася.

— Тепер ти злий.

— Він грає в більярд у фойє.

Але вона не зрозуміла шпильки. Стала коло ліжка Іва і, схиливши набік голову, читала назву книги на нічному столику. «Історія кінематографа», — промурмотіла сама до себе.

Зібгав ноги і подивився в книгу, яку підтягнув до себе, зігнувши під покривалом ноги. Прийшла для того, щоб утвердитися перед Івом, і тепер у неї відняли цю можливість, подумав він. Тепер, звісно, не показує цього, але рухи — своїм шляхом, а вона їх не усвідомлює.

— Я принесла тобі масла.

Підійшла до тераси і на мить стала коло перил.

— І мені?

— Ти ж просив.

— Просив і раніше.

— Це означає, що досі мені його давали мало, і я все віддала Ріве.

— Звісно.

Тоді повернулася до його постелі.

— Що тобі?

Усміхнувся.

— Нічого.

— А все ж таки...

— Пусте. Я задоволений, бо щойно продав цигарки і можу тобі дати гроші за масло.

— Дурниці! — сердито махнула рукою.

— «Players» — дуже популярні цигарки. Дяка Червоному Хресту, що нам їх дає, — сказав він.

— Ох, прошу тебе!

Сіла йому в ногах і поправила волосся на чолі.

— Щось не так?

Її очі тепер справді присутні, подумав він, протверезіла і повернулася зі свого світу.

— Усе добре зараз, — сказав і усміхнувся.

— Зараз?

— Ні-ні. Увесь день я в гарному настрої.

— Я б не сказала! — І присунулася ближче до середини ліжка — рвучко, відразу, не допомагаючи собі руками; ногами не могла і так, і так, бо вони не торкалися підлоги.

— Я серйозно, — сказав він. — Відколи прийшов твій «лісовий» лист.

Озирнулася на терасу.

— Бачиш, сьогодні повітря знову осіннє, і не віриться, що попередні дні було так холодно.

— Справді.

І подумав, що знову був несправедливо в’їдливий. Почувалася розкуто, бо була природною, мов колись, і незабаром вже не буде навіть усвідомлювати, що їй вдалося позбутися докучливого минулого. І вже зараз шукала визнання своєї нової свідомості, і зрозуміло, вона розчарована, бо не застала Іва. Нічого дивного, якщо через знову віднайдену радість іноді й пококетує; це оптимізм, усвідомлення життєвої сили, це добре.

Устала і пішла до тераси, вийшла і знову повернулася.

— Мушу йти.

— Уже?

Зупинилася коло ліжка Іва, немов нікуди не поспішала. Усе ж була рада його побачити. Показалася б і розпашілася від того, які враження справила на нього її дотепність. Це потреба за чимось, що змінило б одноманітне повсякдення, тому дріб’язково на це зважати.

Але йому це заважало, і йому знову здавалося, ніби вона замішувала їхній зв’язок на брехні, бо ця її метушня не була осмисленою, навмисною, а інтуїтивною, і тому набагато глибшою. Його світу їй не вистачало. І всі ці хованки з лікарем, який домагався її, були тепер щирою невинною грою в порівнянні з цим її сьогоднішнім настроєм. З цією потребою виставляння напоказ свого нового народження. Вона позбулася кокону, який її сковував, і метелик тепер хотів надолужити всю вимушену скутість. А він відчував при цьому, що є для неї лише трампліном.

— Що читаєш? Усе ще про Оділь? — запитала.

— Так.

— Вона схожа на мене?

— Іноді аж занадто.

Раптом почувся дзвоник, у коридорі наближалися голоси.

— Уже піду.

Підійшла до нього і знову відійшла, немов її вхопила якась круговерть.

Двері різко відчинилися, і до кімнати увійшов Ів. Власне, увірвався, немов порив вітру, який швидко закручується з-за рогу. Повис на клямці, а спиною оперся на зачинені двері.

Тієї ж миті помітив її і жартома нахмурився.

— Доброго дня.

Додав:

— Помагаємо собі, як можемо, — іронічно всміхнувся і пішов до свого ліжка довгими кроками, з ледь зігнутими плечима, немов глузував сам з себе, як клоун.

— Чудово, що ви завжди в гарному настрої, — сказала вона.