Борис Пахор - Важка весна

І відчував, як її тіло приймає його пестощі; але її єство при цьому немов докладало зусиль, щоб побороти в собі приховану, далеку образу.

Раніше потрібно було довіритися одне одному, думав собі. Покинув її на соломі, а потім, коли пестив її тіло, милував без запалу. Два гріхи, які зараз можуть стерти лише його долоні. І це відчувала й вона. І забажав, щоб вона відчула в його долоні його думку. Щоб стежила за нею в його губах, які наближалися до неї, немов хотіли видобути її схвалення з найбільш потаємних глибин. Немов той поштовх, що забринить на морській поверхні, коли камінь врешті торкнеться піщаного дна.

— Ми не сміємо так відчужуватися, — сказала немов сама до себе.

— Ні. — І всміхнувся. — Але про це ми вже говорили кілька разів.

— Ти мав би довіряти мені.

— Так. Але Віхертів роман ти мені принесла сама.

— От халепа. Це ж треба було засунути листа саме в ту книгу!

— Ні, халепа в тому, що ти брешеш, мов чотирирічна дитина.

Ліг горілиць.

— Якщо так думаєш, — спокійно сказав, — краще говори відразу, і не марнуймо часу.

— Я боялася, що воно нам нашкодить. Саме цього боялася.

— Так нашкодило ще більше.

— Але ж тепер ми знову знайшли одне одного, Радку, правда ж?

— Ти все ще кажеш, що тобі не пощастило, що встромила листа в ту книгу.

— Авжеж, краще було б його подерти.

— Краще було б, якби ти не викручувалася.

— Якби я його подерла, то й непотрібно було б.

— Брехня раніше чи пізніше мститься. Навіть якщо не розкриється відразу, то потім показує цінності, які нібито покриває і які здаються убезпеченими, в іншому світлі.

— Ох, любий...

— Здається, та особа наче відчуває якусь особливу силу, що може нам зашкодити.

— Мабуть, думає, що має якесь право.

— Якесь право?

— Вимкни світло, — сказала схлипуючи. — Вимкни.

І вже чувся в темряві несподіваний і вражаючий плач. Не скарга, яка виходить із глибин, як визріла думка; а розтерзаність і відчай, в якому вся дитина, усім своїм єством, бо по той бік — лише Ніщо зі своєю порожнечею.

Спробував легенько повернути її обличчя до себе. Але її шия не поверталася, і її ноги судомно випросталися.

— Заспокойся, — сказав він і взяв її за руку, що здригалася над її обличчям. І поволі плач ущухав, немов злива, яку вітер уже розганяє, але час від часу ще посилюються окремі зриви.

Мовчання, яке потім настало, не було важким, просто тиша немов вимагала справжнього ступеню густоти.

— Тоді мене направили в третій корпус.

У голосі відчувалася ще волога сліз, але тепер у ньому переважав прихований опір, а не стримуване схлипування.

— Коли я прийшла, то була трохи невпевненою, але сумлінною, захоплена новою професією медсестри. Насправді ж була замріяним дівчам, яке живе ще в атмосфері туристичних походів з однокласниками. Зустріч із Філіпом цього настрою не змінила; та ніч із ним була немов продовженням товаришування коло таборової ватри.

Помовчала.

Потім переконано сказала:

— Так, я була його. Бо тут опинилася в звіринці, де голодні очі з усіх кутів чигають на тебе. Ходиш кімнатами і весь час боїшся жартів і натяків, які безперервно сипляться на тебе. З’явишся на терасі, — чуєш гамір голосів і двозначний сміх. І нікого немає коло тебе, і нікому довіритися. Філіп? Кілька разів я йому писала, і він навіть відповів, але я мала б поїхати до нього. Для цього у мене не було достатньої відваги. Я боялася богемності, життя з дня на день. Так я робила зусилля над собою. Було важко, бо я з самого початку все зіпсувала тим, що показала своє справжнє обличчя. Ходиш строго і холодно, та все марно. Насміхаються з тебе, кажуть, що тобі не личить прикидатися недоторканою. І це злить ще більше, бо знаєш, що вони праві. Але якраз тоді наблизився Жан. Він мені подобався, бо завжди тримався осторонь від тих, хто набридав мені своїми жартами. Високий, з допитливими очима й іронічною посмішкою на тонких вустах. Іноді здавався мені схожим на Філіпа, а ще, крім усього, переважно малослівний. Спочатку я його боялася. Мала враження, що він робить усе з розрахунку і само-впевнений. Отже, я була весь час в обороні, від початку і поки все не закінчилося. Але, можливо, мене ця невизначеність і пошуки приваблювали. Спротив до того, що він у своїй тверезій поведінці вважає, ніби я йому належу, був водночас і спокусою перед невідомим. Потроху я вже не так рішуче відганяла його, коли він під якимось приводом приходив до амбулаторії та затримувався коло мене. І хоча я боялася тих відвідин, іноді мені здавалося, що це просто оборона перед іншими. Одного разу я прийшла до амбулаторії після вечері. У мене був важкохворий, і я не хотіла, щоб він чекав на нічного чергового для уколу. І Жан про це знав, і коли я повернулася від хворого, чекав на мене в парку, і ми сіли на траву. Він схопив мене в обійми і сказав, щоб я не пручалася. І потім одного разу прийшов в амбулаторію, а коли я хотіла втекти, сказав, що коли кричатиму, буде гірше, бо всі дізнаються. Але всупереч тій безглуздій боротьбі я призвичаювалася до нього і потай визнавала його перемогу.