Борис Пахор - Важка весна

Тимчасом ніч згустила свої кола, так що тиша стала майже відчутною на дотик.

— Дурним було очікувати чогось іншого, але я була такою ображеною, коли йому розповіла, що зі мною. Немов безголовою була. Не тому, що він був таким холодним, просто я була зовсім не готова вирішувати такі питання. Так, нерозумно було звернутися до районного лікаря, але я зовсім нікого не мала, хто б мені допоміг. Немов тепер бачу: всюди на дорозі повно німецьких вояків, потім я опиняюся в його кабінеті. «Щось я у халепу втрапила», — сказала з різким смішком. «Справді втрапила», — сказав він потім, коли оглянув мене. Але було помітно, що йому легше, що я така цинічна й насмішкувата. І адресу мені дав без вагань. Ця знає свою роботу, мабуть, подумав собі він.

Помовчала.

— Відтоді він ніби має якісь права, бо мусила оголити перед ним своє тіло, і він мацав його своєю великою рукою.

Її рука посунулася і пошукала його.

— Ох, Радку...

Але тієї ж миті рука знову відсунулася.

— А як було після того? В тієї жінки? В тій кімнаті, яка пахла злочином, і вона нахилялася над моїм тілом, майже занурювалася в нього. Немов пошесть, що хотіла проникнути в мене. Ох, мамо! Що б я тоді тільки віддала, аби опинитися в твоїх обіймах! І потім у тій кімнаті під дахом, зі страхом, що стечеш кров’ю, і зі спокусою викинутися в глибочінь похмурого паризького двору. Той останній лист, якого я тоді написала мамі. Але ти слабачка і нікуди не вистрибнеш, і тобі гидко ще й від цього. І блукання коридором; тіло, яке корчиться і кривавить, а твоя свідомість не спить. І потім повернення сюди — краще б я ніколи не бачила цього краю. І подорож поїздом уночі, коли дрімаєш від слабості й побитості. А коли вийдеш, то розумієш, що вийшла на іншій станції, і бредеш у темряві розбитою дорогою, спотикаєшся об каміння, підіймаєшся косогорами, немов уві сні, коли тебе мучать марева. І страх, що тебе десь схоплять німецькі вояки. Поки врешті не постукаєш до самотньої хатини зі світлом в кімнаті, і господиня дивиться на тебе, мов на примару, та все ж стелить тобі в маленькій кімнаті, дуже схожій на твою удома, де спиш із Жозефіною. І стінний годинник десь б’є, як наш.

Мить по тому її жалість знову розпливлася вздовж усього тіла, так що придушене здригання, мов напливи рівномірних хвиль, прокочувалося її тілом. Знову стала вся скам’яніла, й випростана, і вперта, що його майже лякало.

Взяв її за руку і поклав її долоню в свою. Хай її тіло лишень заспокоїться, думав він; коли плаче, її тіло — немов тіло людини, яку трусить лихоманка, таким може бути лише довго стримуваний плач, який зрештою вибухає.

— Тепер я тобі видаватимуся огидною, знаю. — І схлипування сіпало її слова на склади. — Тепер ти інакше дивитимешся на мене.

— Я буду багатий думкою, що ти мені довіряєш.

— Ох, Радку...

— Так. Іще перед тим, як я знайшов лист у книзі, мені багато разів здавалося, ніби існує небезпека втратити тебе.

Вона мовчала.

— Надто швидко я стала твоєю, — сказала за якийсь час.

Так, якщо людина подумає, що перед тим пережила. Але водночас бачив її, як веде його крізь місячне сяйво, і як веде його її маленька ручка, котра твердо тримає його.

— Може, — сказав. — Але водночас ти, мабуть, відчувала, що своєю прихильністю ти щось вивільниш у собі.

— Із співчуття хочеш бути добрим?

— Ніякої доброти в цьому немає. Принаймні в цей вечір ти сказала правду.

— Що я сказала?

— Що ми, колишні депортовані, великі бідаки.

— Щось же мала сказати.

— А могла б тоді сказати й щось інше. І в жарті, і в скруті людина собі зазвичай допомагає тим, що притаманне її природі.

— Може, й так.

— Перед собою і перед іншими ти грала роль уже досвідченої жінки. А це була ширма.

— І тепер ти мене зневажатимеш.

— Наше кохання звільнить нас від мого і твого минулого.

— Ти певен цього, Радку?

— У чомусь ми обидвоє просто неофіти.

Хоча мовчала й лежала коло нього на спині, не обернулася до нього, як би це зробив хтось на її місці.

— Коли ти мене покинув у тій хижці, я якийсь час лежала, мов сторопіла, — сказала вона. — Потім встала і пішла дорогою. — Волоцюга, волоцюга, — повторювала собі, і сльози заливали щоки.

І тоді її тіло різко повернулося, її руки простяглися, як у той момент, коли він зайшов до кімнати.

Відчував приховане, змовницьке задоволення, що напоєний її отрутою, яка приносила образи весни.

Аркуш зеленого паперу.

«Сьогодні по обіді я перекинула через плече торбу і подалася до своєї ферми. (Як довго ще триватиме цей повоєнний час, коли не можна знайти масла в магазинах?) Було досить холодно, але я пішла з добрим запасом тепла і на дорозі рухалася, як повільний атом. В лісі не було морозяно, мертві листки терлися під жорнами моїх підошов, знайома стежка невиразно в’юнилася поміж дерев, трава наїжачилася і вкрилася. Спочатку зустріла дівчинку з псом, він підійшов і понюхав мене, коли впізнав у мені «товариша», висловив свою приязнь до мене. Потім бачила старого, зігнутого під важким оберемком дров. На голові був обшарпаний, потертий і на самі очі натягнений капелюх. Він подивився на мене майже люто, і його очі були повні якогось докору (можливо, я надто переможно ступала, а він, такий старий і змучений, ледве совався).