Борис Пахор - Важка весна

— На добраніч, — сказав він їй.

— Ні, — захитала головою. — Не так швидко.

Вийшла за ним у парк, і це зрозуміло — адже хочуть попрощатися на самоті, а не там, при освітленому вході.

— Це тому, що мене не було?

— Облишмо це.

— Я показала йому наш корпус. Свою кімнату.

— У твоїй кімнаті не було нікого.

— Спочатку ми зайшли до Клер.

Але її слова були безликі. Він відчував, що те, що вона каже, ймовірно правда, і що вона розуміє свою поведінку.

— Ти що, ось так підеш? — забурмотіла вона.

Але коли йшов вузькою дорогою назустріч тиші й темряві, здалося йому, що те твердження: «Ти що, ось так підеш?» розвіяло всі сумніви, таким воно було полохливим і гірким. Хоча вона зовсім не опиралася його відходові. Це швидше було, мов несподіванка, що його рішенець псує їй цікаву пригоду.

Усвідомлював, що він сам, і навколо, серед оголених дерев, повисла тиха і остаточна безсенсовість. І пришвидшив ходу.

Найбільш вражало відчуття порожнечі. Створіння, яке любив, мов саме джерело життя, раптом перетворювалося на чужу істоту, з якою його пов’язувало передусім неприємне відчуття, що він саме їй довірив усі свої мрії про новий світ. Чи варті обійми дівчати, яке спокійнісінько тримає руцю в паху знайомця, немов запхала її в зручну колиску? Сам Мішель надто тупий, щоб усвідомити це. Але ж неможливо весь час знову й знову гойдатися від віри до неї й до себе і знов у прірву безвиході й самоти! Так, немов під час перегляду дивовижного фільму хтось, увесь час вимикав світло в апараті і в темряві ядуче реготав. «Ти багато страждав», — сказала вона якось. Ні, мабуть, страждання не було справді таким всеоб’ємним, — лише кілька місяців переносити трупи з солом’яних підстилок на пустир. Ніколи не думав: «Завтра настане моя черга». Думав: «Це мумії в горизонтальному положенні, а я тінь, яка рухається». Але саме через це він став невиправно отупілим до всього, що не є беззаперечно цінним. Ревнощі? Це для інших, хто боїться щось утратити. А він схожий на пораненого, який швидше дозволить відтяти собі ногу, ніж допустить отруєння всього тіла. Авжеж, може, чоловік із такими почуттями не має права зупинятися на якійсь жінці, особливо якщо волів самостійну і вільну жінку. Але, незважаючи ні на що, все-таки потрібно вірити в жінку, якій, замість обіймів, міг би потиснути руку — відкрито, міцно, — немов чоловікові.

Так, як Мії.

Хоча й вона була тепер далекою, бо між ними пролягла прірва табору. Немов їх роз’єднувало століття. Мія була реальністю зі світу, який, усупереч злу, ще не став схибнутим. Але він усе ще звертався до неї щоразу, коли відчував, що повинен плисти проти течії. І недавно навіть змалював образ Мії й Арлетти, сподіваючись, що в такий спосіб позбудеться шлейфу безвідповідальності. І тоді вона, тим щирим голосом, який бринів у її горлі в хвилини глибокого збудження, віддала шану Міїній пам’яті. Нині згадка про це була тяжкою. Докоряв собі, що розповів про Мію жовторотому пташаті. Це треба припинити. Рішуче.

«Припинити», — повторив собі. До нього прийшло відчуття сили, немов під дією п’янкого трунку, який рівномірно і впевнено розтікається його жилами. Усвідомлення, що позбувся принизливого ув’язнення, яке так нестерпно довго тягнув за собою. І як це траплялося вже багато разів, природа була прихильна до нього. Ось цей сонячний день, який в людях будить надію, що пори року переплуталися, і, незважаючи на листопад, під голими деревами з’являться дзвоники. І в обідній залі він уже іншими очима спостерігав за столами. Надто довго він був віддалений від Йойо, Жуля, Роберта і літнього бретонця зі світлим волоссям і так само світлими щетинистими бровами й вусами.

— Скільки можна годувати цією гороховою мішанкою!

Тацю з зеленим пюре рознощик підніс до Йойо.

— Незмірна американська щедрість. — Жуль розвів руками.

— Пригощайся, Жулю! Погладшаєш! — Йойо ляснув долонею по столу. — Хотів би я побачити, Жулю, як би ти виглядав, вгодованим!

Жуль ледь помітно всміхнувся і зачерпнув ложку горохового пюре.

— Нічим не гірше, аніж ти.

Це вже Роберт, який дражнив Йойо.

— Ти будеш порівнювати мої груди з тією м’ятою коробкою? — І при цьому Йойо бахкав себе по грудях.

— Але бацили в ній швидше розмножуються, — сказав Жуль сам до себе. — Для чогось путящого цей жир не годиться.

— Ха-ха-ха! — сміялися столи.

— Жулю! — гукнув Йойо. — Ти мені друг, чи ні?

— Авжеж, Йойо. — І Жуль покірливо закивав. — Звісно, так.