Борис Пахор - Важка весна

— Ось і кінець ув’язнення, бідолашко.

Але швидко спохопилася.

— Забула ж їй купити молока!

— Якщо підійде, у мене є порошкове з пакета американського Червоного Хреста.

— Чудово!

Але вже час припинити з цими дитячими вибриками, подумав собі весело, і його погляд теж казав їй про це, бо вона зняла з себе короткий плащик і стала перед ним в tailleur [32] Костюм ( Франц .). , який тісно облягав її тіло. Щось по-дитячому незграбне було в тому, як вона пригорнулася до нього в обіймах. Немов ще не призвичаїлася до доторків чоловічого тіла, але ця незграбність не була ознакою боязкості, лиш незнаним доповненням її вдачі, немов якась несподіванка.

Потім озвалася киця, і Арлетта урвала поцілунок.

— Спочатку мушу її нагодувати.

Він був невдоволений, що вона віддала перевагу киці, але нічого не міг удіяти, окрім як усміхнутися.

— Я допоможу, — спохопився він.

Натрусив у склянку білого порошку, налив теплої води і сів на край ліжка.

— Додати ще цукру?

— Ти думаєш? — звела голову над мискою.

Поки кошеня сьорбало американське розчинне молоко, Арлетта почувалася втішеною.

— А тепер ляж і не дивився на мене, — сказала.

І він ліг, підперши голову рукою. Дивився у вікно. Воно було велике, нижня частина була замережена залізним пруттям. Можливо, там колись були скляні двері. Вода шуміла і викликала спогади про її кімнату в корпусі для медперсоналу.

— У тебе нас оточують знані домашні предмети, — сказав він. — А тут атмосфера особлива і незалежна.

— А ще краєвид на дахи і на мансардні вікна.

— Я думав про вірш Бодлера. Забулися рядки і заголовок, пам’ятаю лише, що коли він дивиться з мансарди, то йому дзвіниці здаються щоглами.

Її слова заглушив шум води.

— Заздрю тобі, — сказав він.

— Коли я була бібліотекаркою, то вивчила. Я ж тобі розповідала.

— Все це дуже схоже на тебе, — м’яко сказав він.

— Хіба не чудово?

— Колись на мене більше враження справили жахіття в його вірші.

— Ми часто суб’єктивні до поетів: наголошуємо на одних особливостях і забуваємо про інші.

Її шльопанці наблизилися.

— У поспіху забула піжаму. — Її голос бринів незвичним збентеженням.

Він бажав її близькості, але водночас йому було шкода, що вона не залишалася ось так перед ним відстороненою і бажаною. Бо була такою жіночною в м’яких вигинах тіла і лініях стегон, але якоюсь дитинною в колінах і литках, так що її дівоча чарівність починалася з переходом струнких стегон у гладку пласку поверхню живота. Така справжня, така бажана, але водночас немов зі світу блакитних обрисів, алебастрових фонтанів і тієї ідилічної атмосфери, яку зазвичай змальовує поет. Не в кімнаті паризького готелю, не в реальному, непоетичному повоєнному світі, а ніби щойно вийшла з моря. І коли лягла до нього, він немов відчув коло себе дотик прохолодної водяної гладіні, і йому захотілося вберегти її справжність від будь-яких змін.

— Тепер би ти мусив знову взяти його в руки, — сказала.

— Кого?

— Бодлера, звісно. — І всміхнулася. — Хіба ми говорили не про нього? Той опис повішеного і трупа без голови, наприклад.

— Мабуть, нас уже не потрясло б таке.

— Забагато в житті, так?

— Наші сьогоднішні страхіття — це переважно усвідомлення великої порожнечі, а не конкретні картини знищення. Сучасне зло — це тихе протікання в Ніщо, над яким пролітають легкі сніжинки людського попелу.

І відчував, що її тіло беззахисне, голе коло нього, як тіла засуджених там, по той бік живого світу. Але водночас знав, що він уже давно переступив межу загину і що зустріч із картинами спогадів є лише потребою нового підтвердження свого звільнення. І в цьому стриманому, майже неприязному відчутті тривання часу йому здавалося, що перед собою і перед людьми він заприсягнувся бути сторожем її буття.