Борис Пахор - Важка весна

Арлетта немов відчула значення своєї близькості і сильніше притулила до нього своє плече, як тоді, під час прогулянки, коли йшла перед ним, але тісно прив’язана до нього.

— Тільки фільм міг би передати справжню картину, — сказала вона.

— Американці крутили свої кінокамери, коли союзницькі війська звільнили нас; але це були зйомки місцевості, приміщень і куп кісток. Ніколи не буде снаги відновити атмосферу цього вже завершеного, але ніколи не згаслого нищення.

— У людини, якій під ніс тицяють кінокамеру, мабуть, досить відразливі почуття.

— Зграйка хлоп’яків, які з цікавості прийшли на цвинтар ловити ґав.

— Уявляю собі...

— А навіщо ми говоримо про це? Той світ неможливо описати.

Кімнату охопила особлива прихильна тиша, в якій на хвильку, мов іскорка, озвався голосок малої киці.

— Треба замінити ті образи іншими, гарними і живими, — пригорнулась вона.

— Так. І перед тим, як ти стала ось тут переді мною, я виразно бачив, що ми на піщаному березі, і ти щойно вийшла з морської води.

— Якби ж то було правдою!

— З тобою мені просто опинитися прямо на нашому березі. Немов ти завжди була там, але я тільки тепер знайшов тебе.

Пальці її руки сплелися з його пальцями, немов молоді і соковиті корені вплітаються в уже затвердлі та закоренілі.

— А якби ми змогли сотворити якийсь розумний, добрий і веселий світ, до якого ми так прагнули, то такий початок був би прекрасним.

Усміхнувся і повернувся до неї.

— Ми немов діти, які зачаровано слухають про рай, після того, як їх вразили картини пекельних мук.

— Справді, так.

— Якщо не будете, мов діти, — пригадуєш?

— Діти, які побороли зло своєю юністю і своєю вірою в чудо. — Підібгав ноги і вкляк перед нею, мов зачарований і щасливий частувальник, який укляк на колінах перед своєю богинею.

Одіссей перед німфою Каліпсо. Врятований після кораблетрощі Одіссей у райському саду... — подумалось йому.

Гадав, може, краще б його рука не торкалася її, а випив її всю поглядом, увібрав у себе, але водночас хай би ще довго залишалася перед ним недосяжною. Але його долоня весь час тяглася до неї, немов з якогось прихованого спонукання, сумніваючись в реальності видива. Отак бережно плавець розрівнює гладенький пісок перед собою, ледь торкаючись його, знімаючи серпанок теплих м’яких піщинок. І якщо долоня глибше поринає в м’яку, піддатливу поверхню, щоб відчути дно, то потім знову швидко повертається до замилування шовковою поверхнею. Поруч — море, величне й тихе у своїй таємничості, доброзичливий свідок, який люб’язно допомагає долоні гратися з напівзасипаною мушлею.

І її вії заплющувалися від теплого миготіння, що ряхтіло над нею. І він захоплений оцим перетіканням живильного струменя від нього до неї. Вдячний, що дає йому можливість цієї перемоги, благословляє її, обожнює її, немов чарівну вілу. Але раптом йому здалося, що він — веселий Пан, а природа підкоряється йому, він — всемогутній деміург, який із нічого творить життя, швидко притлумив цей свавільний паросток, бо відчув темряву, з якої стирчать його корінці; але зухвалий переможницький дух виривався на світ крізь невидимі тріщини, немов вода крізь пісок. І вловив схожість цього миттєвого самовдоволення з насолодою, повновладного господаря своєї жертви. І рвучко заплющив очі, щоб відігнати спокусу. Якби ж то він міг почуватись переможцем над смертю. Якби він був зухвальцем перед подоланою поразкою. Але водночас йому хотілося, щоб його думка приспалася, щоб свідомість, просочилася крізь його долоні. І знов пестив її шкіру, а долоні слідували своєму гармонійному ритмові. І вкладав у порух свою дбайливість і ніжність. Непотрібно думання, ні до чого спогади. Лише пульсування буття. Лише гармонія тіл. І нахилився до неї, готової віддатися, щоб наблизитися до неї, аби його обійми розступилися, мов шлюз, який збирав лише для неї живлющу, невмирущу вологу.

Вона вже якийсь час спала, і він поволі вийняв руку з-під її шиї, аби краще відчувати її поруч із собою, але не зв’язану його обіймами. Вона довірливо тулилася до нього спиною і головою, що посунулася трохи вперед, немов задрімала під час гри. Водночас він розумів, що той порух руки був наслідком його бажання окремішності і волі.

Тепер, серед атмосфери великого міста, було це бажання ще виразнішим, ніж у далекому санаторії. Бо тут, у кімнаті готелю, він почувався ще більш далеким від людей праці, він був подорожнім, туристом серед житлових кварталів і магазинів. І всі ті домівки, де готували обід, усі люди в метро, механіки, газетярі — все це було навколо нього. А він був перед ними, немов у центрі амфітеатру, оточений зусібіч. Та засідка була німою, немов усі змовилися в байдужості, яка віднедавна перетворилася на відкриту зневагу. І в ньому знову прокинулася потреба будувати плани, бути серед людської спільноти, потреба, яка завжди так виразно з’являлася після кохання. Бо відразу після тамування неспокою крові, розум і серце стають сприйнятливішими до великих завдань. Хоча та нова хвиля діяльності не мала аж ніяк викидати жіноче тіло на берег. Ставлення до неї мало бути покровительським, щирим, але, по суті, відстороненим, замкненим у автономних елементах чоловічої природи.