Арлеттине тіло здригнулося, ніби це було останнє бриніння далекого відлуння. І він пригадав свій подив, майже переляк, який охопив його, коли вперше її тіло ось так здригнулося вві сні. Тепер ці приховані іскри в ній були для нього залишками струмів, які він сам запускав, манили відчуттям наповнення. Можливо, вони занадто віддаються коханню. Ця його сила і впевненість, яку відчував у собі, коли пестив її, були сильнішими, ніж будь-що інше. Вона була незайманим скарбом, і думка про оволодіння нею стикалася з мимовільним бажанням зволікання. Бо хіба ж стереотипне дійство шалу є справжнім збагаченням? Чи не є гарячкове проникнення його тіла в її лоно також і поразкою? Хіба ж він радше не завойовував би її безконечно? Оберігав би її, мов коштовність, що була б його, для нього і в ньому найціннішою, якби довго залишалася на кінчиках його пальців. Але м’якість і гладенька весна її тіла були реальністю, необхідною, мов долина для течії гірської води. Шовк її шкіри був свіжістю морської гладіні, що крається під тиском стрункого кіля. Піддається йому, але й обіймає, несе, тримає у своїй владі. Це шлях, матерія, в яку потопає частина його єства, і про напрям знає лише швидке око на капітановому містку. Так, бо його свідомість не спить, не заколисується, як її, в п’янкому тумані забуття.
Подивився на неї. Жіноче обличчя після кохання має шляхетний вираз. Видно, як на ньому зникають усі сліди повсякдення і м’якне зайва твердість. І зрозумілим стає те, що чоловік раніше відчував, що назавжди залишилося б лише примарою, якби не побачив ту одну після бурі кохання. І побачив Мію. І її обличчя після кохання ставало таким по-дитячому чистим, що людина поруч із ним здавалася раптом такою здрібнілою.
Арлеттина рука поворухнулася, відгорнула волосся з чола і потерла долонями очі.
— Чому ти мене не розбудив?
— Я дивився на тебе.
— І про що думав?
— Що жіноче обличчя в коханні стає дивовижно невинним.
— Тобто ти не думав лише про своє.
— Передусім про твоє.
— А чиє ще?
— Згадав Мію.
— Це добре, що ти згадуєш про неї. Якби вона не померла, була б тепер твоєю дружиною.
— Хтозна. Багатство доволі впливовий чинник.
— Кохання б усе переважило.
— Не знаю.
— Точно. Якщо вона була такою простою і рішучою, як ти мені описав.
— Шкода, що час, коли вона повністю збагнула себе, був таким коротким.
— Але краще за короткий час пережити сильні емоції, ніж десятиліттями тягти своє нудне скніння.
Вони мовчали. Лише киця в кутку кімнати скаржилася на свою самотність.
— У порівнянні з нею тобі, мабуть, здається, що я ніби тільки-но з дитячого садка.
— Ти до неї багато в чому подібна.
— Такі лестощі тобі не допоможуть.
— Ні, це не лестощі. Попри всю практичність її вдачі, вона була істотою, яка відчувала цінність конкретної миті.
— Я уявляю її, як переможницю, яка тримає своє життя в долонях.
— Її порив був неминучим, як зсув оповзня. У цьому різниця між тобою і нею. Але вас єднає просте й неприховане віддавання життю.
— Відколи себе пам’ятаю, мені здавалося, ніби я ніколи не віднайду правильного стосунку до людей.
— Це тому, що тебе не вдовольняють лише геометричні обриси предметів.
Її голова рвучко піднялася, а обличчя було веселим і трохи насмішкуватим.
— Знаєш, мені в школі казали, що я маю хист до малювання. Я навіть нагороду отримала!
— Ти мала б продовжувати.
— Можливо. Але тато викинув мої малюнки у піч.
— І хто знає, чи він пишався своїм вчинком.
— Бідний папа. Врешті, він страшенний бідолаха, поруч з мамою його бурхлива природа не знаходила свого вияву, і через це він жив на свій розсуд, окремішньо від неї. Мене, свою доньку, відчував собі подібною і все ж суттєво інакшою.
— І так панував зі своєю непохитною волею?
— При цьому смикався, мов звір на мотузку, і завжди відчував, що я вислизаю з-під його влади.
Потім помовчала, і здавалося, ніби потрібно ще довго чекати на продовження її оповіді. Але за тінню, що промайнула її обличчям, не послідувало пояснення. Залишилася лише густа задума.
— Що тобі?
Але коли нахилився до неї, її обличчя ще посерйознішало. І здавалося, що це через поцілунок, ніби поцілунок — єдине джерело раптової збентеженості і майже переляку. Її стиснуті вуста ледь посмикувалися.
— Що таке, люба? — знову запитав він.
Але її очі вже знову були зосереджені.
— Коли гулятимемо містом, я тобі розповім.
Тут знову озвалося кошеня.
«Мінетта, маленька бідолашка...
Читать дальше