Борис Пахор - Важка весна

— Знаю, — сказав він. — Бо я відчув на собі режим між двома війнами. Я ж саме тоді втік із Польщі. Феодальне, середньовічне, реакційне панство і нерозумна, злочинна політика. Ви лишень подумайте. Вони хотіли, щоб Польща служила захисною стіною від Радянської Росії, але водночас, звісно, були й проти Німеччини. Між Росією і Німеччиною хотіли бути незалежними!

— Сподівалися на Захід!

— Звісно, сподівалися на Захід. Отак Польща вчинила героїчне самогубство! — вигукнув він; його різке дихання було немов найочевидніший доказ цих історичних помилок.

Надворі почали озиватися коники-цвіркуни. Радко Субан думав про те, що ось-ось до палати ввійде панна Шатен. Навмисне мовчав, щоб Налецький заспокоївся.

— Я аж задихався — сказав той захриплим, писклявим голосом. І водночас усміхнувся, а його очі були якісь збентежені від напруги.

Він вийшов з корпусу і рушив до виходу. Можливо, зустріне її; і сам здивувався зі своїх думок.

У високій вузькій будівлі для медперсоналу світився вертикальний ряд широких вікон; це були сходи; інші вікна світилися лише де-не-де. Одне було її. А потім знову подумав про панну Шатен.

У такі хвилини в неї завжди було серйозне обличчя. Передусім вона була розчарована, що застала Налецького з ним. І це зрозуміло: прийшла, готує слова для привітання, а тут раптом хтось сторонній у кімнаті. Але швидше за все, її збурило те, що Налецький був такий схвильований від розмови з тим, хто повернувся з табору і читає ліву пресу. Це означало, що вони говорили про щось своє, що їм обом було близьке. Вона ж була в цій атмосфері чужою, і він в її очах був тим спокусником, що давав Налецькому можливість розвивати свої погляди. Радше б вона бачила, як Налецький залишився сам зі своїми думками, а вона б турбувалася про нього, подаючи компот чи чай, який саме кипів на плитці, потроху роззброюючи його.

Він вийшов і попрямував дорогою до села; йому там нічого не було потрібно, але час від часу подобалося проходжатися вулицею між хатами, в яких сім’ї готувалися до вечері. Особливо у сутінках, коли хворі потроху починали повертатися; бо засвітла на дорозі було надто людно. Американські вояки з ближнього села продавали білизну, черевики, тюбики мила для гоління і довгі коробки з цигарками Lucky Strike. А більшість хворих, поки не наставав час повертатися, просто прогулювалися. Йшли асфальтовою дорогою через розлоге село і потім повз ниви й пасовиська. Ті, хто почувався здоровішим, проходили по три кілометри до Сени і зупинялися біля довгої дамби. Цікаво було спостерігати за групою з десяти чи дванадцяти росіян, які трималися зажди разом і вміли завзято торгуватися з американськими вояками. Всі юрмилися навколо Альоші, офіцера з русявим волоссям; сиділи на бордюрі коло пральні, край дороги в кінці села і розмовляли з дівчатами. Ті ж заглядалися здебільшого на Альошу. А російські хлопці, коли пралі сміялися, балакали між собою, казали, що французькі санаторії не порівняти з прекрасними російськими в Криму, куди вони ось-ось поїдуть. Вони просто чекають, коли їх заберуть. Із будь-якою дрібницею зверталися до Альоші. Він, мов світловолосий бог між ними, не приховував своєї молодечої самовпевненості. І якийсь монгольський юнак серед них оповідав, що у них вдома сухоти лікують кінською кров’ю; убивають коня, вип’єш літр його крові, ще теплої, — і ти одужав...

Потім він дослухався до голосу радіо в будинку, повз який проходив. Маленькі будинки розташовувалися обабіч дороги, то тут, то там на асфальт падало світло з відчинених дверей і вікон, а загалом над усім панувала темрява. Саме це потаємне життя в темряві його найбільше приваблювало, навіть більше, ніж розмови з Налецьким. Мабуть, Налецький мав рацію, що був таким реалістом, але, можливо, людство не забуде всіх жертв? Людство? А що таке людство, хіба не оці прості люди, котрі працюють увесь день у полі й на фабриках, а ввечері прагнуть нарешті відпочити. Після першої миті очисного струсу ця звичайна проста людина тепер знову під владою друкованих рядків, які маніпулюють її простою і легковірною свідомістю.

Почав поволі вертатися.

По обидва боки дороги цвіркуни присипляли навколишнє життя, і здавалося, що в їхні дрібні пищалі впала крапля роси, і коли озивалися, то так приємно сюрчали.

— Я тут.

— Отже, ви врешті покинули свої термометри.

Вона поклала порцеляновий слоїк з маззю на столик і крутнулася на підборах, йшла від дверей до столу не обертаючись.