Борис Пахор - Важка весна

Вона була вже там; відчинила дверцята білої шафи в кінці коридора; ліва стулка її майже повністю закривала. Було видно лише щиколотки та маленькі ступні без шкарпеток у босоніжках.

Вона стояла навшпиньках і щось шукала серед скляних баночок і посудинок: достоту донечка, яка за маминої відсутності порпається в кухонній шафі.

— Десь тут має бути... — сказала замислено.

— Шукайте спокійно.

— Хіба ви не поспішаєте на вечерю?

— Ні.

Вона не дивилася на нього, лишень зосереджено продовжувала шукати.

— Щось я сумніваюся, що вам стара справді прописала очні краплі, — вдавано серйозно сказала вона.

— Сумніваєтеся?

— У зошиті панни Шатен не записано!

— Ага, так.

— Ну що, я вас підловила?

— Нічого подібного.

— Підловила!

— Десь три дні тому я питав лікарку, — усміхнувся. — Через те сьогодні й не записано в зошиті.

— І ви чекали всі ці дні?

— Атож, бо ці крапельки, — мов мертвому припарка.

— Хома невіруючий. — І вже була майже всередині шафи. — А ось ці точно допоможуть.

— Ці ваші — звісно.

— Ось вони, — сказала і кинула на нього лукавий погляд.

Стисла в руці скляну піпетку.

— Ну, присядьте ж трішечки!

— А може, вам дати табуретку?

— Ви не такий уже й високий! Ну, не смійтеся, бо закапаю вам рота, якщо будете так смикати головою! Зачекайте. Ще одну, — прошепотіла, коли він витирав хустинкою очі. — Як приємно бачити, що ви плачете. — І закрила пляшечку кришечкою.

— Мабуть, це й правильно, — сказав він. — Лише щастя мене зворушує.

— Очі у вас тепер будуть, як у риби, — додала вона, немов не чула, і сховала пляшечку.

У коридорі було тихо, з їдальні долинав приглушений шум голосів, люди водночас розмовляли і бряжчали мисками.

— Уже йду, ви багато часу витратили зі мною.

— Це мій обов’язок.

— А на вечерю ви, мабуть, теж підете?

— Звісно. Я швидко повечеряю, бо на мене чекає сестра!

Повернула ключ у замку.

Потім запитала:

— Ви підете на прогулянку ввечері, пане Субан?

— Так, — сказав. — А що?

— Ходімо з нами, — раптом запропонувала вона, немов зі свого далекого світу. — Якщо хочете, звичайно.

— З вами?

— Я їй уже розповідала про вас. Вона вас уже знає, моя сестра.

— Мене?

— Заждіть, — і задумалася. — Знаєте, де пам’ятник загиблим? Після вечері я буду там. Але не надто швидко.

Коли він увійшов до їдальні, то зрозумів, що апетит у нього зник, як у людини, котра збирається у подорож. Хоча зовні не було нічого помітно, всі слухали морського офіцера, який оповідав, як затонули французькі кораблі біля Тулона чи десь поблизу. Він теж усміхнувся до нього, щоб запевнити в своїй зацікавленості, і було помітно, що пан Леду цінував увагу чужинця. Мабуть, він був у морському флоті писарем або комірником, чи кимось подібним. Він був, як сержант на діючій службі, метушливо-вигадливий. І вразливий, мов розніжена дівчина, а його щоки були біленькі й пухкі. Його обличчя більше скидалося на обличчя офіціанта, ніж моряка, і кельнерським воно було й тоді, коли в коридорі він демонстрував лікарці свою самовдоволену дотепність. А за столом, де дискутували про затонулі кораблі, Радко Субан все ще перебував у полоні її грайливості біля відчиненої шафи, або коли згинав коліна, щоб вона змогла йому закапати око. А ще оті плями від її рук на газеті. І вона вже розказала сестрі... При цьому вона здавалася школяркою, яка щодня, прибігши зі школи, розповідає про все, що з нею трапилося в класі і по дорозі. Насправді для нього це був дуже примарний світ, бо зараз жодної речі не міг уявити відразливішої, ніж світ казок. Пан Леду говорив про де Голля звично, немов де Голль — його дядечко. А він усе думав про неї, думав і усвідомлював, що цим зраджує свій світ. І водночас гнав зі своїх думок усі апокаліптичні картини, що виринали з усіх усюд. Властиво, їх проганяла вона, її худі ноги, струнке тіло. «Я вже їй розповідала про вас...» Немов вони перед тим умовилися, що вона розповість сестрі про нього, з таким наголосом сказала. Раптом побачив перед собою пам’ятник загиблим, і йому здалося, що вона вже довго чекає на нього.

Публіка за столом була трохи розчарована, бо саме з’ясувала, що на жодному з тих затонулих кораблів не було пана Леду, а був якийсь інший сержант, його приятель. Радко Субан поклав ніж і виделку на тарілку і встав.

— Ще мармелад, пане Субан, — сказав сержант запобігливо, щоб трохи згладити враження, яке справив той факт, що він виявився ніяким не героєм.