Борис Пахор - Важка весна

— Ви готові?

— Так.

І подумав, що вона — мов дитина, яка приходить до дорослих і простує прямісінько до якогось предмета, не дивлячись на них. Світле пасмо волосся вибилося з-під білої хустини на чоло. Її очі були водночас задумані та грайливі. Він сів на постелі, і коли зняв майку через голову, вона вже стояла коло нього.

— Чого ви знущаєтеся з моїх термометрів? — І хитро глянула на нього.

— Бо вони завжди в розчині.

Тоді вона задерла підборіддя і з дитячим замилуванням подивилася повз нього. Її ніздрі на мить сіпнулися, потім вона ледь помітно стулила повіки; потім запропонувала:

— Ви не хочете, щоб я вас помасувала?

— Звісно, хочу, — сказав він. — Навіть прошу.

— Але якщо не повернетеся спиною, я не зможу!

Він продовжував доброзичливо дивитися на неї. Здалося, що він рушав у невідому, ризиковану путь, але раптом уявив, що іншої можливості не буде.

— У чому річ?

Він повернувся, сів упоперек на ліжку і дивився на стіну.

— Ви зовсім не схожі на звичайну медсестру, — сказав у стіну.

— Чому? — Її рука, що торкнулася його плеча, зупинилася; маленька, дитяча долоня. — Чому? — знову запитала вона, немов його відповідь мала поворухнути її долоню.

— Не знаю. Таке у мене враження від самого початку.

— Коли, наприклад?

— Коли? — він відчув, що її долоня рвучко рухається його шкірою; такими, мабуть, є пальці донечки, яка влітку на березі простодушно мастить мамі плечі мигдалевою олією.

— Коли? Ну, скажімо, того дня, коли ви прийшли зав’язати хустину.

— Вам це здалося недоречним?

— Зовсім ні.

— Кокетливим?

— Можливо, й так.

Її долоня зупинилася на його плечах.

— Але я швидко зрозумів, що помилився.

— Справді?

— Чистісінька правда.

— А я гадала, що ви нічого не помічаєте!

— Я ж подумав: вона — мов та дитина, яка вірить у казочки, — сказав до стіни.

— Ви не надто помилилися, — відповіла трохи відсторонено. Йому ця згідливість видалася підтвердженням того, що він таки мав рацію, урвавши звичну мовчазність. У нього й справді було враження, що він зраджує свою замкнутість і поступово поринає у новий світ, але нерозсудливе задоволення переконувало, що це правильно. Ота несмілива радість викликала збудження. Він попрохав:

— Панно Дюбуа...

— Що?

— Чи не були б ви такі люб’язні помасувати мені праве плече?

— Вам болить праве плече? Отакої! Чому ж ви мені зразу не сказали?

— Хтозна... Може, забув, — прошепотів у стіну перед собою.

Вона засміялася і сіла на краєчок ліжка; лівою рукою трималася за його плечі, а правицею масувала праве плече. Оце сидіння на краєчку ліжка пасує лише їй, подумав він.

— Оце якби нас побачила лікарка чи панна Шатен... — сказала за його спиною.

— Лікарки, мабуть, немає.

— Авжеж, немає. Вона поїхала до Парижа з головним лікарем. Стара дивачка, правда ж?

— Хотіла мені будь-що накачати повітря під ребра, — сказав сміючись.

— Але не вийшло?

— Ні.

— А стара? Що ж вона сказала?

— Що вона тут лікар, а не я.

— Шкода, що не вийшло, — пробурмотіла немов сама до себе. — Стільки людей цим рятуються.

Йому дуже подобалося, що вона сказала «стара», і що її голос, коли зверталася до нього, мав товариську інтонацію. Її долоня ніби не масувала його, а лише автоматично слідувала його думкам. Уявляв собі її без білої хустки, з розпущеним волоссям, як того дня перед дзеркалом. І здалося йому тієї миті, що палату заполонило якесь бунтівливе повітря; його постіль уперше була такою розбурханою під вагою їхніх тіл.

— Не люблю, коли мені своїми інструментами копирсаються в легенях.

— Ага, тож стара сказала, що вона лікар! — пустотливо вигукнула за його спиною. І відразу сіла вільніше, мов дівчинка, якій сестра не хоче поступитися місцем на ліжку.

— Ще трохи, і я б звалилася на землю! — пробурмотіла.

— Сядьте ближче. — І посунувся.

— Досить, досить, я вже закінчую. Ви гадаєте, що я буду цілу вічність терти вашу спину?

— Я був би не проти.

— Ні, ви подивіться на нього! — вигукнула вона дзвінко, як ото дитина, яка припинила плакати і дригати ногами. — Я думала, що ви строгий і похмурий самітник.

— Сьогодні виняток.

— Мені здається, що ви тут у своєму закутку спостерігаєте за всім, що діється навколо, і водночас щось потай роздумуєте про своє. Хіба ні?

— Можливо. Але сьогодні все не так.

— Це неправильно, що ви не розповідаєте.

Знову різко присунулась. Потім сказала:

— Ще трохи ось тут, і я маю іти.