Борис Пахор - Важка весна

Хтось постукав. Вона вже натиснула на ручку дверей і зайшла. Трохи немов крутнулася на підборах своїх гнучких струнких ніг; справді, мов у горобця, подумав він.

— Термометр. — І поправила білу хустку, наче саме тепер згадала, що її голова не звикла до тісного обруча.

— Дякую, — сказав він і захитав заперечливо головою.

— Мусите! — Але в її дитячій усмішці ховалася змовницька згода.

— Тридцять шість і вісім, — сказав він і засунув долоні під голову. — Вже два тижні без змін!

Вона знизала плечима і поставила термометр знову в склянку.

— Позначте, — прошепотіла вона і глянула на терасу; водночас знову без потреби торкнулася накрохмаленої хустки, зав’язаної на потилиці.

Потім сказала: «До побачення». І пішла.

Вона поводилася не зверхньо, просто трішки різкувато, як усі дівчатка, котрі в дитинстві перехворіли на поліомієліт. Подумав: якась особлива постава, так що здається, ніби вже доросле тіло ходить на ще маленьких дитячих ступнях. Він звівся на ліктях, узяв з нічного столика олівець і провів коротку риску на квадратному листочку над своїм узголів’ям. Потім знову ліг. Узагалі-то якась смішна ця зубаста лінія; немов її намалював якийсь школярик з першого класу, сказав він собі, школярик, у якого над узголів’ям на дерев’яній таблиці прикріплений квадратний папір. Та й краще, що ця лінія нецікава. Якби вона стрибала вгору, а потім падала донизу, — це було б погано для тіла, яке лежить під нею; і трохи смішні ті французи з отим своїм вимірюванням температури в прямій кишці. Не в роті, як у американців. Не під пазухою. Саме там. А по ній не скажеш, що вона залюблена у свою сестринську місію. Може, саме тому вона його схвилювала. Водночас він уявляв собі, що не може не дивитися з легкою поблажливістю на її приховану образу. Все, що робили санітарки, йому здавалося простою забавою. В порівнянні з образом таборового санітара, який у нього склався. Такий собі обряд, який забезпечує людям роботу і надає їхнім вчинкам примирливого значення. Звісно, він знову був несправедливим, та все ж не міг утриматися, аби коло тих рисок на квадратному папері не думати про Йожефа Крамера. Можливо, тому, що його фото було в газеті, яка лежала на його ліжку. І це була лише одна з тих примар. «Знаєте, — сказав би малий, — ви так кумедно носитеся зі своїми термометрами, а навіть не уявляєте, наприклад, що там дітям і жінкам зістригали волосся, перед тим як кинути їх у вогняне жерло; а потім, утомившись від такої кількості жертв, з того м’якого жіночого волосся робили подушки для своїх натомлених ніг».

Безглуздо боротися з нею такими засобами, подумав він, але водночас виразно відчував, немов жіноче волосся у нього в подушці під головою. І легко підняв голову. Це трагедія двадцятого століття, подумав і з силою прогнав від себе відчуття гладенького шовку чийогось волосся. І навмисно згадав про її термометри; може, справді краще малювати на папері зранку рисочку вниз, а після обіду рисочку вгору. Адже були ті рисочки на квадратному папері, кожна окремо, — половинками дня, який йому відпустило життя і подарували каштани там, надворі.

Знову стук.

— Можна? — Це була знову вона. — Я тут не забула термометр?

Усміхнувся.

— Ах, так. Ви ж його не взяли! — Вона відразу крутнулася на закаблуках і трохи демонстративно випрямлена пішла до стола з лівого боку.

Поставила на столик склянку з термометрами.

— Ви позначили?

— Так, — сказав і навмисно зашурхотів газетою.

— Ви постійно читаєте. — Але її інтонація не виказувала зацікавленості. Навпаки, вона розв’язала хустину на потилиці і при цьому спокійно видивлялася на себе в дзеркалі, немов вона це робить щодня, там, над його умивальником.

Він спостерігав за нею. Якби її поведінка була кокетливою, усе б було набагато простіше, подумав він.

— Вона тісна, — сказала, правою рукою шарпнула хустину і майже стягнула з голови. При цьому головою струснула так, що волосся розсипалося, світле, густе і хвилясте. На його фоні виразніше проступив тісно застебнутий комір білого халата і рожеві щоки. Тепер стала жіночнішою. Але водночас рухами нагадувала безвідповідальну дитину, яка знову каже незнайомцю «ти», хоча мама її за це не раз сварила.

— Тепер краще. — І знову пов’язала на голову хустину, але при цьому ще раз струснула волоссям. — Якби оце мене бачила лікарка, — сказала потім. Її ліва рука автоматично сягнула по склянку на столі.

Він усміхнувся і мовчав, а вона нахилилася над його газетою.