Борис Пахор - Важка весна

Головне те, що людині немає куди втекти, бо Далекий Схід тепер — випробувальний полігон для нової смерті. Гоген уже не має куди поїхати.

У коридорі почулося невиразне деренчання, а потім стукіт у двері.

— У вас поганий настрій? — запитала панна Шатен. І почала втягувати в двері високий апарат на гумових колесах; зверху були дві посудини, кожна наполовину наповнена рідиною.

— Зараз прийде лікарка, — сказала вона, всміхнулася і знову пішла.

А це залишила тут, подумав він; мов опудало, мов чаплю з великими скляними очима. Він глянув на крислаті каштани, і йому здалося, що це його вірні товариші, які будуть дбати про нього. А той залізний стояк, гумові рурочки, сестри з термометрами і з комбінованими порошками від головного болю, — все це здалося йому тієї миті лише якоюсь грою, в яку бавляться дівчата й жінки в білих халатах. Він розумів, що знову несправедливий до них, але з яким задоволенням він би втік на терасу, спустився по стічній трубі в парк і сховався серед зелені, бо знав, що лише природа здатна його зцілити.

Тоді прийшла вона зі своєю гамірною говірливістю.

— Де панна Шатен?

Пішла до дверей.

— Панно Шатен! — гукнула. — Я ж її просила бути тут, — сказала біля його постелі. — Куди вона пішла?

— Щойно була тут.

— Була тут? — І знову поцокала підборами до дверей. — Панно Шатен!

Знову в коридорі лунали тверді удари її підборів.

— Мадемуазель Шатен!

Тоді Шатен озвалася зі сходів, що спускалися до передпокою.

— Я ж сказала почекати мене тут. Хіба не казала?

— Дзвонив телефон, — спокійно відповіла панна Шатен і підійшла до апарата.

— І хто це був? — раптом стала допитливою, бо панна Шатен була такою відсторонено-спокійною.

— Головний лікар, — сказала Шатен, немов сама до себе.

— Що він хотів? — Тепер уже була сумирна.

— Прийде після обіду, — сказала холодно панна Шатен.

— Після обіду? І ви мені нічого не кажете?

Панна Шатен відсунула ліжко, і лікарка обійшла навколо нього до стіни.

— Праворуч, звісно, — сказала сама до себе і схилилася над ним. — C’est ca [4] Саме так (Франц.). , — пробурмотіла і встромила голку. — А він уперто не хоче, немов він краще від лікаря знає. Не болить же ж? Звісно, не болить! Іде? — питала панну Шатен.

— Ні, лікарю.

Він думав про те, що каштани стережуть його перед терасою, мов якісь розумні істоти, що вони пишаються своїми соками і змовницьки віддадуть їх йому, коли лікарка піде; незримо переллють їх у нього без гумових рурочок і довгих голок, які штрикають між ребра.

— Уже, — сказала вона, коли витягнула голку і встромила її в іншому місці між ребрами. — Ну що, може, ви наважитеся сказати, що відчули голку? — запитала. — А тепер? — сказала панна Шатен.

— Те ж саме, лікарю.

— Mince alors! [5] Дідько! (Франц.). — вигукнула і підвелася. — Трата часу, — пробурчала сама до себе та відійшла на середину кімнати. — Заклейте шматочком пластиру.

— Можна відвезти геть? — запитала Шатен.

— Так-так, — сказала і махнула рукою. — Спробуємо ще.

Він мовчав.

— Болить? — запитала тоді вона, немов здивована, що він не вихваляється, мовляв, мав рацію, коли стверджував, що нічого з цього не вийде. І тоді йому здалося, що буде правильним, якщо покаже, що потребує її допомоги.

— У мене все ще болить плече, лікарю, — сказав він. — Праве плече.

— Плече? — І при цьому відразу загукала в дверях: — Панно Шатен!

— Так, лікарю? — відгукнулася та з амбулаторії.

— Запишіть у зошит, нехай йому помасують плече. Пан Субан каже, що йому болить плече.

І вже в коридорі вичитувала панну Шатен:

— Після обіду прийде головний лікар. А ви мені нічого не кажете!

Життєдайний дощ освіжив парк, і серед серпня здавалося, що сонце береже соковиту зелену барву крислатих диких каштанів. Вже було добре пополудні, коли з невиразного шуму в коридорі стало зрозуміло, що від палати до палати ходить сестра зі своїми термометрами в склянці. Ні, він її не чекав. Але усвідомлення того, що вона може увійти кожної миті, перешкоджало йому читати; йому здавалося, що він їй не симпатичний, бо надто малослівний, і при цій невиразній думці весь час відчував у собі якесь далеке і незрозуміле задоволення.

Потім він позбувся і тих крихт почуттів та думок і задивився на зелень. Оскільки лежав горілиць і його погляд був майже горизонтальним, здавалося, наче лапате листя не там, біля вузької тераси, а над його головою. І ніби зелень уже проникла в нього, але ще не в його думки, а лише скраєчку в його кінцівки.