Борис Пахор - Важка весна

Він досі трохи задихався, коли підіймався з їдальні до своєї кімнати на другому поверсі. Але відколи став залишатися за столом довше, ніж інші, йому ввижалося, що його м’язи стали пружнішими. Здавалося, немов з нього почала відпадати якась шкаралупа, що раніше трималася і ховала його, і тому тіло знову показало свої форми. Щось схоже на нарцисизм було в тих поглядах на своє тіло, от лише було це споглядання швидше як споглядання когось, хто піднявся зі смертельного запаморочення.

Тому сприймав це переродження передусім із безсторонньою зваженістю, побоюючись, щоб не поспішити. Потім ця стриманість потроху відпускала його, і тоді він зловив себе на тому, що споглядає своє тіло в моменти, коли встає чи то лінюхує в ліжку. Звісно, це були лише спалахи, які він швидко проганяв від себе. Здавалося, мов потай, звідкись із зовні, вливається в нього життя, а він його не хоче помічати, бо лише одна-однісінька радісна думка загатила б незриму і тиху течію. І переконаний був, що ніколи свідомо не радітиме з нових соків, які тихенько прибували в нього. І водночас розумів, що пасивне, напіввідсторонене прийняття цього — приховане джерело щастя, хоч і визнаного здалеку як примарне, та все ж щастя. І коли, простягнувшись у ліжку, довгими днями занурювався в економічні брошури і політичні статті, відкрив для себе, що через це нове відчуття свого тіла навіть абзаци текстів набували нової пластичності і нової ваги.

Тоді в корпусі з’явилася вона, та, котру в перші дні навіть не зауважив. Тобто брав від неї термометр і через кілька хвилин, коли вона знову з’являлася, віддавав їй, не помічаючи ніякої зміни. Бо то були механічні рухи, пов’язані з розпорядком кожного оздоровчого закладу, і людина часто навіть не підіймає голови від читання, коли приймає термометр і коли його віддає. Так, спочатку він не бачив жодної різниці між приходом панни Шатен і приходом новоприбулої. Її високе чоло було злегка, по-дитячому випнуте, а над ним, з-під тугої та накрохмаленої хустки, що обтискала чоло і була зав’язана на потилиці, вибивалося пасмо світлого волосся. І ось він побачив усе це, хоча просто лежав, коли прийшла і коли повернулася по термометр. Знав також, що така поведінка для нього природна, бо ніколи не виказував враження, яке на нього хтось справив, а користався своєю видимою неуважністю для спостереження і оцінювання. Але водночас усвідомлював, що поруч із нею у ньому щоразу народжувався якийсь упертий спротив. Здавалося, немов до нього силоміць намагалося наблизитися щось таке, що може зруйнувати його замкнений світ; власне, через цей страх він так рідко відвідував і поручика Налецького, і звечора, коли виходив із кімнати, прямував до лісу або широкою заасфальтованою дорогою до села. І якщо потім собі зізнавався, що думав про неї і навіть бажав її приходу, то коли вона з’являлася, він із ще більшою, затятою впертістю огортався холодною безсторонністю.

Липневе тепло наперекір коричневому полотну, що затіняло терасу, вперто заповнювало кімнату, тому здавалося, немов він лежить у човні під жовтим вітрилом, випаленим сонцем, над непорушною морською гладдю. В тій задушливій спеці тіло, мов одурманене, забувало про все; і свідомість вивільнялася від спеки і втоми й вирушала на сонячне трієстське узбережжя. Знав його до найдрібніших подробиць, а все ж воно здавалося якимось зміненим; по ньому мчали англійські джипи, і в Мірамарі жив англійський генерал. А старезні скелі все ще височіли коло води, і пляжники засмагали на березі, що м’яко вигинався від Барковель до Мірамара, набуваючи форми розтягненого морського коника з головою коло мірамарської фортеці. Над берегом на східчастих терасах дозрівали виноградні лози, ген аж до краських сіл. Тоді на стрімкій стежці з’явилася Даринка. Засмагла, вона поверталася з купання і здивувалася, побачивши його: «Казали, що ти у Франції, людино Божа!» На її здивування він поблажливо усміхався і ледь стримувався, щоб не поводитися, як герой, котрий поборов смерть. Бо вона б напевне щось уїдливо зауважила. То що ж, вона завжди була такою, Даринка! Могла б його запитати, як він урятувався. Принаймні це. Мабуть, не варто було прибути з такої далечіні, аби зустріти такий прийом; отож тому, може, краще знову повернутися сюди, в свою кімнатку у французькому санаторії. А тут саме сповістили, що прийшла якась панна, з його краю, і хоче його бачити. «Дуже вродлива і світловолоса», — сказала лікарка в коридорі. Він повернув і витер піт, який виступив під час післяобіднього сну, щоб гідно прийняти її. І не кашляти... Тоді справді хтось постукав у двері, і він спитав сам себе, яка це дівчина прийшла його провідати.