Ольга Токарчук - Ольга Токарчук. Останні історії

Пірнальники полегшено зітхнули, коли їх побачили.

Пополудні вони доїхали до невеликого порту, де очікувало повно людей. Це були переважно малайські родини з дітьми на руках, з дітьми в хустках, перевішених через смагляві плечі жінок, дітьми у візочках і дітьми, що бігали серед лісу ніг.

Із невеликого незатишного ресторану долітав всюдисущий запах старого перепаленого жиру.

Коли вона усвідомила, що цей зеленуватий безмір вод — це Південно-Китайське море, то на мить відчула паніку, на хвилину їй перехопило подих, почуття якоїсь могутньої клаустрофобії — ось вона пересувається по кулі, як муха, кружляє по колу, не є ніде “поза”, а тільки “навпроти”, ніби перейшла на другий бік вулиці. Південно-Китайське море було тільки віддаленим місцем, але постійно перебувало в тому самому вимірі, або ж тут — вона могла уявити його собі на глобусі, на малі; порожній блакитний обшир між континентами, інтервал поміж висловами.

На мить, як магічний фокус, повернувся спогад про відчуття холоду вічно замерзлих долонь і ступнів, розлитих безконечних сутінків. Диво снігу, який вдень тане й стає кашею, щоб вночі рішуче повернутися у стан зосередження. Бо вже був кінець лютого.

Пором — це голосно сказано. З’явилося маленьке судно, майже рибальський бот, спочатку одне, потім друге. Незабаром з’ясувалося, що діти з родинами захопили другий, а вона із сином й надалі були приречені на товариство пірнальників, вони зайняли місце на палубі старої шкаралупи просто перед подряпаними дверима, на яких від руки було написано WC. Пірнальники мовчали, певно, стомилися, запихали свої яскраві торби під сидіння. Вона обмінялася непевною усмішкою з одним із них, високим худим молодим чоловіком із нечистою шкірою. Непроникні вузькі очі — вона не вміла читати їхнього виразу. Було вже запізно на будь-які розмови, бот рушив, розрізаючи носом воду. Гуркіт двигуна заповнив усе. Перші кілька хвилин обидва боти пливли один за одним, але коли вийшли з невеликої затоки, то бот з дітьми повернув ліворуч і невдовзі зник на розмитій межі повітря і води. Десь на горизонті перед ними з’явилися обриси островів. Малих, середніх і досить великих, розкиданих у воді, як великі безформні пластівці, що плавають у молоці. Майже всі острови мали ту саму вулканічну форму — великі конуси, круті груди, що виступають з моря. Хлопець був менш терплячий, ніж вона, перехилявся через борт і перекрикував шум, показуючи рукою на острови. Вона здогадувалася, що він щоразу повторює те саме: “Це, мабуть, той. Цей, напевно, наш.” Солона вода краплями осідала на його обличчі. Занепокоєно думала, що не помастила йому шкіри сонцезахисним кремом, що його світла шкіра, виставлена під ножі світла, почервоніє і обпечеться. Вже почала шукати в наплічнику косметичку, але мусила б усе розпаковувати, тому дала собі спокій. Вона не користувалася сонцезахисними кремами і уявляла собі, що сонячне проміння проникає крізь її тіло, протискається вглиб сірим приглушеним мерехтінням, освітлюючи кістки. “Спали мене, сонце,” — часто думала вона зі сверблячою сатисфакцією і, напевно, це діяло, як закляття — сонце не могло нічого їй зробити. Її шкіра тільки трішки темнішала.

Острови, один за одним, зникали за їхніми плечима. Спокушали здалеку язичками пляжів, багатством зеленого безміру й захованими серед пальм дахами готелів. Трималися води кігтями пірсів і пристаней, біля яких зрідка погойдувалися невеликі човни і сліпучо-білі яхти.

Вода була могутня, жива, на хвилях тремтіли зелені й блакитні відблиски. Море Блакитне. Море Індиго. Море Графітове. А потім, коли нетерпляче блакитне сонце торкнулося поверхні води, нею розлилися пурпурові й фіолетові плями, ніч, що наближалася, вливала у воду гектолітри чорнила.

Вони прибули до пристані, коли вже стемніло, досліджуючи ступнями розігріті вдень дошки помосту. Пірнальники знали дорогу. Вони пройшли піском, що хрустів під ногами, вглиб острова, викладеною пласким камінням стежкою, просто на криту терасу. Готельний хол без стін, з півколом зробленої з бамбука рецепції і кількома затишними куточками виглядав добре. Густа тропічна темрява була пронизана світлом червоних і жовтих паперових ліхтарів щедро розвішаних під дахом.

Хлопчик одразу відкрив більярдного стола і зачаровано дивився на величезні мушлі, що стояли всюди і служили горщиками для квітів, посудинами для більярдних куль, попільничками.

У глибині за стійкою невеликого бару, полички якого були заповнені пляшками з колою і батончиками, сиділа пара: гарна струнка дівчина й рудоволосий молодий чоловік. Вони були ледь помітні в тьмяному мерехтінні червоних ламп. Мовчки дивилися одне на одного, видихаючи цигарковий дим, тільки усміхнулися до прибульців.