Ольга Токарчук - Гра на багатьох барабанчиках

Уявляючи собі ту жіночу, світлу кімнату з кремовими шпалерами, С. заснула. Останнім образом, який ще побачила, були довгі пальці француженки, що відкручували бронзові крани у вигляді риб'ячих морд.

Уранці не вдалося прочитати жодної сторінки. Вона їхала на роботу в метро у такій тісняві, що їй стало погано. Натовп ніс її до виходу просто у світлий весняний дощ. Вона бігла блискучим головним перехрестям міста на службу і думала лише про те, що мусить сьогодні зробити. Від бігу мокрою слизькою вулицею розхитався каблук, і тепер вона мусила уважно ступати, щоби той не відпав зовсім. А потім — шелест паперів, безнадійне прикручування калориферів, біль у голові, яка висихала в шорсткому повітрі, наче качан кукурудзи. Презентація нової програми кредитів. Відклеювання від спітнілого тіла білої віскозної блузки. Їй пригадалася холодна блакить шовків Ульріки, і вона засумувала за Фландрією. Ні, сьогодні їй не почитати спокійно, бо йдуть з чоловіком на вечерю у новий дім знайомих. Під час перерви на ланч, коли всі зійшли до бару або мовчки по кутках їли свої канапки, С. витягнула із сумочки книжку, закрилася в жіночому туалеті й почала читати.

Вечеря була о восьмій. Були вже всі — Ульріка в блакитному, з неправдоподібно довгим мундштуком для цигарок, сива, виблискувала золотом. Впевнена в собі, владна, іронічна й гостра, як бритва. У кількох реченнях, присвячених її описові, десь між рядками крилася підозра на якусь жорстокість. Але, можливо, С. тільки так здавалося. Лонгфелло ще трохи заспаний, розгублений, ані старий, ані молодий — як усі англійці, — у вельветовому піджаку з нашитими на ліктях шкіряними латками. Анна-Марі, шпарка (ах, як С. любила це визначення, «шпарка», хоч не дуже добре знала, що воно точно означає), худорлява й гнучка, у довгій плісированій білій спідниці й білому пуловері, чуло віталася з господинею, наче донька з матір'ю чи, радше, може, онучка з бабусею? Її сліпуча усмішка, яка без найменшої збентежености відкривала деталі ротової порожнини, немовби говорила: «Дивіться, мені нічого приховувати!» І ще — пан Фрухт: невеличкий, несиметричний, з вайлуватими рухами. Дивлячись на нього, мимоволі шукаєш слідів якогось витонченого каліцтва і — властиво — розчаровано стверджуєш, що з ним усе гаразд. І нарешті — аякже! — темношкірий молодий американець, стрункий і пристойний. Було сказано, що короткозорий Лонгфелло мало не взяв його за лакея. Цей Лу Якийсьтам (англійські прізвища завжди важко давалися С., яка не дуже добре знала іноземні мови) був новим знайомим Ульріки. Вона твердила, що він пише найкращі в Америці детективи і що перед ним велике майбутнє. Принагідно переказала його найновіший роман «Божі дерева»: старенька бабуся на кріслі з коліщатками, найстарша в роді, з продуманою спритністю вбиває небажаних спадкоємців за допомогою соку конвалій, який вливає до пообіднього чаю. Молодик задоволено усміхався, слухаючи компліменти. Подали закуски із запечених на решітці овочів, а до них вино, марка якого, звичайно, нічого С. не говорила. Старша пані задавала тон у розмові. Виглядало, що вона усіх їх тримає в кулаці, як жмут серветок.

Ну, й була також із ними за столом мовчазна панна Шацкі — компаньйонка Ульріки, її секретарка, покоївка і, безсумнівно, її хлопчик для биття. Це була жінка за сорок, пухкенька і наче присипана попелом — виваляне в пилюці тістечко. Великий мережаний комірець відвертав увагу від її материнського, занепокоєного обличчя. Коли до неї зверталися, вона червоніла, рум'янилася, наче тістечко, поблискувала рожевим, червоним, як галяретка з малин, але за мить знову в'янула. Ульріка була з нею більш ніж шорсткою.

Вертаючись у метро і весь час пам’ятаючи про каблук, С. довідалася про гру у Вбивцю. Її трохи здивувало, що замість вести ґречну розмову про мету приїзду, про майбутнє детективного роману у світі чи, наприклад, про недобросовісність видавців і надто повільну реакцію агентів, вони просто порозсідалися на канапах у вітальні і почали грати. Ясно, що йшлося про те, аби читач мав змогу придивитися до них уважніше. Вже повинна зав’язуватись інтриґа. Вже повинні з’явитися перші делікатні й неоднозначні вказівки. С. почала тепер читати дуже уважно. Якби мала обидві руки вільні, то із задоволенням би їх потерла — ось, починається. Але не мала. Лівою тримала книжку, а правою притримувала сітку із закупками. Куточком ока зауважила, що на сусіднє сидіння всівся чоловік у шкірянці з доберманом на короткому повідці. Собака подивився на неї неприязно.