Ольга Токарчук - Гра на багатьох барабанчиках

С, основуючись на кількох реченнях досить докладного опису, побачила її як худу, суху, мов тріска, старушенцію з кощавими, довгими пальцями. Вона була схожа на Барбару Картленд, може, тому, що подібно до неї написала у своєму житті кільканадцять книжок, які принесли їй славу. Блакитний шовк суконь Ульріки нав'язливо з'явився разом із надміром золотої біжутерії. С. невідомо чому подумала, що хтось такий обов'язково пахне сіном, найбільш нетривким ароматом світу.

Ульріка була фламандкою, особняк одвічно належав її родині, але від часів кривавої бані під Іпром втратив свою привабливість. Земля начебто смерділа трупами.

С. подивилася на свого сусіда, який віз на колінах у кошику маленьке котеня, і подумала, що мусить докладно перевірити, про яку криваву баню йдеться. Чи йдеться про першу війну та іприт? Мабуть, так.

Знаменита Ульріка склала заповіт, що після її смерти особняк у каштановім парку має стати осередком творчої праці, притулком для авторів детективів. Унизу, одразу біля входу, одна зала буде присвячена їй самій — книжкам і життю. Фотографії, стенд із рукописами, колекція видань багатьма мовами. Вона віддасть у розпорядження гостей свою бібліотеку, парк, гарне рено і свою найкращу фламандську кухарку (хай їй живеться довго!). Кімнати на другому поверсі, маленькі й темні, розміщені в тісному коридорі одна біля одної, наче комірки, служитимуть майбутнім поколінням авторів во славу жанру.

С., на жаль, вимушена була перервати якраз у тому місці, коли з вокзалу поблизької Байєнни мали забрати першого з прибулих. Їй сподобалося, що по нього приїхав автомобіль з особняка. Саме оте темно-синє рено. Першим гостем якраз і був той чоловік із лисиною і в потертих вельветових штанах.

С. вибралася з торбами на четвертий поверх і увійшла в свою квартиру. Відчинила вікна, і в кімнату ввірвався слабкий ще й непевний запах весни. Принагідно зауважила кількох малих попелиць на листі кротону, який без особливої шкоди пережив зиму. Потім нагодувала кота, поставила воду на макарони і, чекаючи, поки закипить, присіла на ослінчику в кухні, щоби читати далі.

Чоловік звався Лонгфелло і був відомим англійським автором детективних романів. Стомлений далекою подорожжю, він мріяв тільки про те, щоби перед спільною вечерею лягти трошки подрімати. Однак із цікавістю приглядався до сумних, імлистих пейзажів північної Франції, йому здалося, що вони більше сприяють написанню сентиментальних романів жахів.

— Чи правда, що поблизу є великий британський військовий цвинтар? — запитав він огрядного водія, який перед тим на станції допоміг йому увіпхнути дві великі валізки, а тепер схвильовано притакував, повернувшись усім тілом до пасажира.

Автомобіль небезпечно проїхав правими колесами по узбіччю, і Лонгфелло скрикнув.

Водій попросив вибачення, а потім уже мовчав. Без слова повносив його валізки нагору і показав кімнату.

Коли Лонгфелло дістався до своєї кімнати, закипіла вода на макарони, і С. зайнялася обідом. Відтоді не було й мови про читання; діти повернулися зі школи, повмикали всюди світло, увімкнули телевізор, потім з'явився чоловік С. — скривлений, як завжди, нещасливий. С. мила посуд, а потім витягнула дошку для прасування, і весь вечір збіг їй на цій найнуднішій у світі роботі. До книжки повернулася лише пізно ввечері, коли чоловік уже заснув і тепер жалісно похропував, як маленький хлопчик, якому на плечі звалили цілий світ.

Лонгфелло попросив принести до кімнати чаю, а потім розпакував свої речі і докладно оглянув кімнату. Та була обставлена з якоюсь північною суворістю — велике подвійне ліжко, стіл для роботи і гарна стара шафа. Вікно виходило на парк, освітлений зараз, на смерканні, фіолетовим світлом. Помаранчово світило пожовкле вже листя каштанів. Він незадоволено ствердив, що його кімната не має лазнички і туди треба ходити в кінець довгого коридору. До чаю подали масляні тістечка, охайно викладені на порцеляновій тарілочці.

С. хвильку повагалася, встала і рушила потемки до кухні. Звичайно ж, масляних тістечок у буфеті не знайшла. Їй, однак, вистачило і кількох вивітрілих паличок. Лонгфелло в цей час марив про скляночку віскі, але вирішив не сходити вниз аж до вечері.

Другою особою, яка приїхала того вечора до палацика, була Анна-Марі дю Лак. Попри закоцюблі до кісток руки, вона вправно скерувала свій відкритий автомобіль на під'їзд. С. наразі дізналася про неї небагато. У книжках дю Лак детективами завжди були жінки і своєю проникливістю перевищували колег-чоловіків. Анна-Марі курила люльку і ніколи не скидала химерного накриття голови. Часом це був простий фетровий шолом, часом незвичайне плетиво з рафії та пташиного пір’я. З-під нього стирчали прямі пасма сивого волосся. Вона начебто була однією з найінтеліґентніших жінок у країні. Персонажі в її книжках провадили блискучі діалоги. Як єдина жінка серед запрошених гостей вона дістала кімнату з лазничкою.