Энн Файн - Позаду льодовні

— Звичайно, ні! Ти що, несповна розуму? — одна лиш думка про Джеймісона страшенно її розлючувала. — Він просто полюбляє вигадувати такі історійки, поки розставляє капкани.

Отож тепер льодовня більше схожа на печеру, ніж на льох. У ній досі відчувається вологість цегли, як у закинутих залізничних тунелях, а на волосся час від часу обсипаються піщані крихти. Ми самі облаштували там підлогу з мішковини, а свічки зазвичай ділили порівну.

Улітку більшість часу ми бували саме тут. Додому ходили хіба що поїсти або поспати. Коли нас питали, де ми були, відповідали: «в клуні» або «біля корівника». Якщо ж нас притискали до стінки, стверджуючи, що Джеймісон бачив, як ми бігли до річки, то відповідали, що просто бавилися біля старого мосту або ж лазили по деревах у гаю. За жодних обставин ми не зізнавалися, що були в льодовні.

Я й досі так роблю. Коли мене запитують, я маю напоготові відмовку, нібито йшов до річки, хоча тепер, коли я вже подорослішав, ніхто не переймається тим, де мене носить.

A Kacc це взагалі більше не стосується, бо вона тепер майже не ходить зі мною в льодовню. Хоча Список і стає все довшим, нові хиби в нього записую тільки я (тут варто віддати Касс належне: більшість вад — її заслуга).

Коли я кличу її з собою, вона відмахується: «Не зараз, може, пізніше».

І я чимчикую сюди, сподіваючись, що вона таки прийде. Але Касс майже ніколи не приходить. Я вже вам казав — вона змінилася.

Я роблю нотатки наприкінці великого червоного записника, аж поки мені стає остаточно зрозуміло: Касс знову не прийде. Потім я запихаю блокнот разом з альбомом у пакети і щільно загортаю. У ці хвилини мені бракує її найбільше, бракує її сміху та слів: «Щира правда. Щирісінька правда» — у відповідь на моє: «Ідеальних людей не буває».

А потім у льодовні стає нестерпно самотньо. Фольга завжди шарудить, коли я загортаю в неї блокнот, світло від свічки падає на згорток, і він відбиває яскраве миготіння вогню на цегляну стіну, а пакунок у моїх руках через усі ці несподівані червоні й помаранчеві відблиски раптом починає здаватися твердим і холодним на дотик. Я кладу його в схованку та накриваю двома важкими цеглинами, останні відблиски на фользі зникають, ніби це було вогнище, біля якого я просидів сам-один і яке щойно загасив.

Я дмухаю на свічку — спершу легенько, щоб подивитися, як тіні витанцьовують під банею, викладеною акуратними цегляними рядами по спіралі, коло за колом. Потім дмухаю сильніше, і ще сильніше, аж поки льодовня втрачає свій затишок і заокругленість та набуває цілком фантастичного вигляду, стає подібною до холодних древніх печер, що простягаються на милі під землею, з випнутими уламками гірських порід і химерними оманливими западинами.

Я дмухаю сильно-сильно. Полум’я несподівано смикається, швидко звивається, намагаючись вирівнятися, а відтак тихо пихкає і щезає. У льодовні знову стає холодно, темно й тісно. Мені тут більше нічого робити, тому я йду стежити за Джеймісоном — сам.

Касс так і не прийшла.

А колись ми разом ходили за Джеймісоном назирці. Було значно веселіше. Правду кажучи, я залюбки облишив би це діло, але ми так довго слідкували за Джеймісоном, що зрештою мене охопило таке саме завзяття, яким палала Касс на початку, хоча тепер її все це більше не обходить.

Джеймісон день у день тільки те й робить, що вбиває всяку живність. Тут, на фермі, в цьому й полягає його основна робота. І це єдине, про що він узагалі говорить. Касс свято переконана, що він і вдома продовжує своє діло — бо в нього, бач, таке хобі. За ці балачки її колонка в Списку поповнилася неймовірними слівцями на кшталт мале злостиве базікало та гадина. Тато їй не раз вичитував, але, попри все, вона вбила собі в голову, буцімто кожне створіння, яке померло на фермі, отруїв Джеймісон. Буває, не встигне вона ще й чоботи зняти в посудомийні біля кухні, а я вже чую її звинувачувальний шепіт:

— Пам’ятаєш ту сову-сипуху, яка перестала пугикати? Закладаюся, це його рук справа.

А одного разу, навіть не озирнувшись, щоб переконатися, чи нема поруч Ліси, Касс сказала:

— Пам’ятаєш, як багато років тому Лісина мама покинула Джеймісона? Варто було тоді повідомити в поліцію. Може, якби вони добре пошукали, то знайшли б тіло.

Касс так люто ненавидить цього типа, що й словом до нього не озивається. А це не так просто, бо ж ми двічі на день їмо всі разом, але Касс успішно його ігнорує ось уже шість років поспіль. Якщо Джеймісон сідає на лавку поруч із Касс, вона потроху відсовується все далі й далі, аж поки зможе розвернутися до нього спиною, але водночас пильнує, щоб її не звинуватили у вовтузінні за столом.