Алла Рогашко - Її сукня

У тому, що це почалося через роман, не мала сумнівів. Власне, ось іще одне надбання — недописаний роман, котрий щодалі заводив у якісь непролазні хащі жаху. Сюжет розгортався все стрімкіше, напруга наростала, кульмінація ось-ось вибухне фінальним трагічним акордом. Відтак буде поставлено крапку.

З одного боку, навіть тішилась — подумати лишень, у неї буде її перший роман! Вона дописує книжку! Стільки ентузіазму, стільки відданості й абсолютної віддачі, з якою писала її, не зазнавала ні в роботі, яку любила і якій віддавала всю себе, ні в любові до Славка.

Що ж до іншого боку… А що чекає на неї, коли зрештою поставить ту фінальну трагічну крапку? Чи зможе спокійно жити далі? Чи не поставить тим фінальну трагічну крапку власному життю? Цього не відала, однак те непокоїло щораз більше.

Не раз піймала себе на думці, що їй хочеться взяти й одним махом делейтнути [3] Тут: видалити ( авт .). цей клятий файл, щоби був їй спокій. Але щось утримувало її. Щось, що сильніше від неї. Мусить його дописати, чого би їй те не вартувало…

Старець у чорному зношеному пальті сидів поблизу тролейбусної зупинки на складених шматках картону й вистукував по днищу старого відра якісь ритмічні мотиви, в такт киваючи головою. Пасма посивілого волосся спадали до плечей; зовсім біла, до грудей, борода мала розкішний вигляд. Сидів там щовечора. Біля його ніг лежав майже порожній потертий капелюх — зрідка хтось звертав на нього увагу чи підходив, аби кинути милостиню.

Ніла теж не завжди підходила, хоча хотіла майже щоразу. Стояла на зупинці й стежила за ним. Лице старого видавалося просвітленим — мовби знав щось таке, чого не знають усі ці люди, що безперестанку поспішно снували повз нього у якихось важливих для них справах. У постаті його було щось віддалено інтелігентне. А ще — тонкий, майже невловимий натяк на причетність до чогось позаземного.

Коли Ніла наближалась до нього та клала в капелюх п’ять гривень, він миттєво виринав зі свого світу й пильно дивився на неї.

— Як тебе звуть? — одного разу спитав, щоправда, так, начеб уже знав відповідь.

— Ніла… — розгублено відповіла й поспішно відійшла до зупинки.

— Я молитимусь за тебе, Ніло! — стиха кинув їй навздогін.

Щоразу спинялась, поволі розверталась і знов дивилась на нього — вже зануреного у власний світ дивних ритмів, що відбивав пальцями по днищу старого відра.

— Химерний суб’єкт… — якось почула поряд із собою.

Високий чоловік у темно-синьому плащі теж дивився на старого. Не була впевнена, що репліка призначалась саме їй, тож хутко відвела погляд від чоловіка.

— Ви так не вважаєте? — знов озвався він.

Вітер розвівав полами його плаща, поширюючи приємно-терпкуватий запах одеколону. Ніла відчула потужну енергетичну ауру довкола цього чоловіка. Когось він нагадує їй, але кого?

— Радше всі довкола нього химерні. А він — справжній.

Чоловік здивовано глипнув на Нілу.

— Чому ви так думаєте?

— А чому ви вважаєте, що химерний він? Бо відрізняється від натовпу?

— Не можу сказати, що погоджуюся з вами, але мені подобається ваш запал. Ви у всьому так відстоюєте свою думку?

— Лише якщо впевнена в її правильності. Хоча останнім часом я вже ні в чому не впевнена…

Вони сиділи в кав’ярні за рогом і якоїсь миті Ніла відчула: це невипадковий чоловік у її житті, він відіграє в ньому якусь важливу роль. Бо ж з’явився навіщось на життєвому шляху. І з’явився дуже вчасно, в момент наближення до найвищої кризової точки — крайньої межі, за якою мало бути одне з двох: повернення до звичного життя або ж остаточна втрата розуму. Звісно, ні про яке повернення не йшлося, бо те божевілля, що відбувалось тепер у її житті, вже нікуди не подіти, тому найімовірнішим був саме другий варіант.

Стрепенулась. А раптом… раптом він — той покидьок, якого описала в романі? Адже якщо всі попередні описані нею події починають повторюватися в реальності, то, за логікою речей, він мав тепер випірнути зі сторінок у її життя!

О… воліла, щоби радше став тією опорою, якої так бракує нині, сильним плечем, на яке можна обіпертися, зрештою тим, хто витягне з цього божевілля! Його очі ніжно голубили її лице. Та ні. Він славний. Він — герой іншого її роману. Однак лише час підтвердить чи заперечить будь-які припущення…

— З тобою щось трапилось, я це відчуваю. Що, скажи?

Ну ось. Він уже її відчуває, а вони знайомі лише якихось хвилин п’ятнадцять. Але й вона відчуває його, тож…