Алла Рогашко - Її сукня

За вікном лютувала хуртовина; вітер, сновигаючи поміж двох лип, що майже впритул росли одна біля одної коло будинку, своїм свистом нагадував виття сердешного вовка на порожній лісовій галявині. Ніла сиділа за комп’ютером, час від часу відволікаючись на каву з шоколадом. Того виття не чула — віднедавна, занурившись із головою в інший вимір, повністю «випадала» з довколишнього, такого звичного дотепер, світу. Звісно, якби мала чоловіка та двійко дітей, домашні клопоти не подарували б можливості такого цілковитого «випаду». Проте «якби» у цьому випадку було недоречним: часу мала вдосталь і заміжжя у плани не входило.

Славко ж терпляче чекав і мужньо терпів її відмовки зайвий раз зустрітися. Чекав уже близько двох місяців, якимсь дивом задовольняючись короткотривалими суботніми, а інколи ще й недільними здибанками. [1] Здибанка — зустріч. Та щоразу його ставлення до неї змінювалося — чи то їй так здавалось? Усе скутішими ставали його обійми, а розмови — вимушенішими.

— Усе добре? — допитувалась, вдивляючись у його напружене обличчя.

— Нілочко, я все розумію, — стримано відповідав, намагаючись натягнути на лице невимушену посмішку. — Ти мусиш написати цей роман. Гадаєш, року тобі вистачить?.. Як піде… Так-так, розумію. Це — твоє. Це те, що ти в собі відкрила і хочеш реалізувати понад усе. Я зачекаю… — і все далі й далі віддалявся.

Чи засмучувало її це? Хтозна. Вона настільки заглибилась свою працю, що перебувала мовби у двох світах, двох вимірах — реальному й іншому , який нещодавно для себе відкрила. Притому в реальному перебувало лише тіло. Інший світ поглинув її цілковито. Якщо Славкові це неприємно чи байдуже — що ж, нехай. Отже, так має бути. Тут вона вже нічого не вдіє.

— Чи не занадто ти його випробовуєш? — застерігала подруга Марина. — Навколо стільки дівчат! Обкрутить якась — і все! Залишишся «з носом»!

Та чому ж «з носом». Якщо він любить — то зрозуміє й підтримає, якщо ж ні… отже, не судилося бути разом. Отже, така «любов»…

— Ну ти даєш! — вражалася та. — Може, ти його не любиш?

Любить. Звісно ж, любить. Славко — хороший хлопець, милий, з ним їй добре. Познайомились рік тому в кафешці на Набережній, де їхні колективи святкували новорічні корпоративні вечірки, й інтенсивно зустрічалися близько десяти місяців. Їхній роман був шаленим і бурхливим, аж доки в стосунки не втрутилась Нілина божевільна ідея, котру понад усе прагнула реалізувати. Отже, все кардинально змінилось. Мусило змінитись. Як інакше?

Зрештою це дійсно свого роду випробування стосункам, міркувала. Недарма ж кажуть, що твоє обов’язково буде твоїм, що би не сталось. А те, що в житті зайве, — відсіється обставинами і часом.

Категорично «не відсіювалась» Марина. Подруга геть не зважала на прагнення Ніли бути на самоті, зосередившись на своєму тексті, — мало не через день забігала до неї, розбурхуючи розмірений і спланований щохвилинно світ.

— Якщо тебе не турбує твій власний фізичний і психічний стан, то мене він таки непокоїть. Не можна ж так відмежовуватися від світу! — з порога категорично заявляла.

Відтак заварювала обом чай, викладала з торби якісь ласощі і всідалася на диван, витягнувши з комп’ютера подругу.

— Нікуди не подінеться твоя ідея, ще встигнеш! — безапеляційно виголошувала, із задоволенням сьорбаючи чай та відкушуючи тістечко чи цукерку.

Куди вже було подітися. Ніла вдячно приймала турботу подруги, сідала поруч, розчулено обіймаючи за плечі, й на якийсь час виринала з іншого світу в приємне спілкування з рідною душею. Затим Маринка бігла, а вона знову одягала навушники і поверталася назад, у свій інший вимір…

Відпустка швидко скінчилась, і Ніла мусила звільнитися, бо сюжет лише розкручувався, набираючи обертів. Про те, щоб усе це полишити на стрімкому старті, не могло бути й мови: текст її не відпускав. Ніла поїхала писати заяву на звільнення.

П’ятирічна робота на посаді провідного консультанта солідної туристичної фірми з гарними умовами, пристойним заробітком, реальною можливістю кар’єрного зростання та чудовим колективом не могла не викликати жалю й добре відчутної шпильки сумніву в правильності рішення. Проте Ніла проковтнула ностальгічну грудку, що підкочувалась до горла, й рішуче ввійшла в кабінет директора із заявою.