Алла Рогашко: Її сукня

У гаманці виявилось кілька купюр, проте дрібних! Вона нарахувала лише близько двадцяти гривень.

— Але ж цього не може бути! — не відступилась. — Я навіть в руки її не брала! Як же вона опинилась у мене вдома?!! І куди поділись мої гроші?

Антиквар задоволено посміхнувся.

— Ліночко, все гаразд, заспокойтеся. Моя дружина теж часом як заходиться купувати! Страх Божий, що тоді з нею починає коїтися… А потім лиш розгублено лепече: «Де мої гроші? Куди ж поділись гроші? А хіба я це купувала?» Всяке буває, Ліночко, повірте мені!

— Ми хіба знайомі? — оторопіло подивилась на нього. — Звідки ви знаєте моє ім'я?!

— А знаєте що? Давайте я приготую вам чаю! Ось побачите: чашка міцного доброго напою поверне вас до тями.

— Це повне безглуздя! Ми з вами не знайомі! Як вас звати?

— Повторюсь: для вас я просто Леонід, без зайвих церемоній.

— Шановний, я точно не купувала цю річ, присягаю! Та якимось дивом вона опинилась у мене вдома! Що за маячня відбувається?!!

Спантеличена Ліна дозволила взяти себе попід руку й поволі пішла з антикваром до громіздкого дивана, що стояв коло входу. І хоча думки її плутались, чітко пам’ятала всі події вчорашнього вечора: йшла вулицею, якою ходила щодня безліч разів, але чомусь уперше зайшла сюди. Так, статуетка, безумовно, привернула увагу, навіть хотілось її придбати, але звідси вийшла з порожніми руками! Вона це ТОЧНО пам’ятає! Забігла на базар за цитрусовими й — гайда додому! Того вечора ні з ким не спілкувалась, нікого зі знайомих не зустрічала… то ЯК же це могло трапитися з нею?!!

— Пригощайтеся, прошу! — на чайному столику поряд із диваном Леонід поставив чашку з ароматним напоєм.

Ліна з полегшенням сьорбнула і продовжила міркувати. Однак нічого нового чи підозрілого з подій учорашнього дня пригадати так і не вдалося. Допивши, відставила чашку й хутко підвелася з дивана — напій таки повернув її до тями, вона згадала, що поспішала на роботу.

— Дякую за чай, бувайте! — холодно кинула й пішла геть. Відчувала: за фальшивою облесливістю чоловік приховує свою достеменну причетність до цієї шаленої оказії, осягнути яку вона поки не в змозі…

…Таким був початок історії, що трапилася наприкінці травня, коли після різкого похолодання так само раптово налягла спека. Еге ж, спека… Ліна повернулась до реальності — шия затекла й вона потяглася у кріслі, розминаючи її рукою. Відтак увійшла в дім, зачиняючи за собою двері у світ, що, здавалося, донедавна був її власним, а нині обернувся на казна-що.

Та ні, здається, цьому є назва: то є театр абсурду, де вона бере активну участь. Виконує у якійсь химерній нескінченній виставі роль маріонетки, котру хтось незримий смикає за мотузки, змушуючи відчувати те, що йому заманеться. І смикає таки вправно, бо з урівноваженої, упевненої в собі жінки вона обернулась на сполохану мару, котра не пам’ятає, коли востаннє міцно спала вночі, добре їла чи просто спокійно прогулювалась містом.

На позір начебто нічого страшного й не відбувається — так, різні незначні дрібнички, деталі, збіги. Реальних причин для втрати спокою немає, проте схильність Ліни до аж надто ретельного і направду непотрібного аналізу, як завше, працювала: мозок вправно складав докупи всі ті деталі й зрештою вимальовувався суцільний детектив.

І хоча, якщо поміркувати на холодну голову: та кому ти потрібна, людино? Отямся! Кому треба гратися з тобою в дивні ігри? Розслабся й живи собі спокійно. Та ж ні. Спокій було втрачено в той самий день, коли її ноги завернули до тієї клятої антикварної крамнички. Життя відтоді перетворилось на якесь моторошне очікування чогось, що достеменно має статись.

Статуетка ж досі була в неї. Красувалась на тумбочці коло ліжка. А куди було подіти? Усе ж, вона їй дуже подобалась. Не заносити ж назад у крамницю — начебто її «придбала»… Направду Ліна й досі не збагнула, як ця річ могла опинитися в її помешканні. Прокручувала в голові різні можливі варіанти, проте зрештою все заходило в глухий кут. Сама вона не робила цього. Точно. Людини, яка могла би таємно її принести — теж не існувало. Та звідкись вона-таки взялася. Звідки і як? Відповіді не було… Містика — не інакше!

А тут ще й цей чоловік… Хтозна, чому він трапився Ліні, чому саме цей. З’явився в її житті раптово — вигулькнув з-за рогу сусіднього будинку й налетів на неї, мовби вихор, мало не зметнувши зі свого шляху. Вітер розвівав полами його плаща, поширюючи приємно-терпкуватий запах одеколону. Міцно, але нараз бережно схопив її за плечі, втримуючи від імовірного падіння; Ліні здалося, що такої ніжної чуттєвості й сили водночас у чоловічому тілі вона дотепер не відчувала. Здавалось, втрапила в зону потужної енергетичної аури, якою був оповитий цей чоловік, бо раптом захотілось, щоби він тримав її у своїх руках усе життя. Звісно, все це відбулося майже миттєво, це вже потім Ліна прокручувала в пам’яті те зіткнення у сповільненому темпі, розкладаючи на полички свідомості всі деталі, відчуття, насолоджуючись кожним сповна. Пили каву в кав’ярні за рогом, прогулювались алеями, оповитими вечірніми сутінками, як давні добрі приятелі; шалено хотілося довіритись цьому чоловікові…