Алла Рогашко: Її сукня

…Ніла розплющила очі, зняла навушники, в яких уже нічого не чула, й хапнула ротом повітря.

Що це було тепер?!! Що за видіння? Хто ця жінка? Це ж вона розсипалась попелом уві сні! Вона приходить до неї в сонному паралічі! І тепер вона — у якомусь химерному видінні! Хто вона і що хоче їй розповісти?!!

Може, Денис має слушність? Може, це її прародичка, котра хоче повідати якусь страшну таємницю, яку забрала з собою на той світ? Їй важко і вона конче потребує Нілиної допомоги…

Розпачливо глипнула на статуетку. Невже це — знаряддя вбивства? Обережно взяла до рук, придивилась. Невже нею вбили людину? Теоретично це реально — вона важка, й діставши нею по голові, можна померти. Але, заради Бога, звідки взялась у неї в квартирі?! Хто міг її підкинути?

На думку спадав лише… Денис. Хоч і прийшов він з порожніми руками, та запросто міг її принести, поки вона спала. І ніякої містики тут немає. Усе просто: вона йому довірилась, а чоловікові стало цікаво, що ж буде із сердешною дівчиною, якщо до абстрактного додати трохи реального. Наївна дурепа!

Треба писати. Треба писати далі, може, в тексті з’являться якісь підказки. Перечитала кілька останніх сторінок, і пальці мимоволі побігли по клавіатурі.

Ще з дитинства Денис Паньків вирізнявся з кола своїх однолітків надмірною допитливістю. І настільки його цікавило «хто, що, де, коли тощо», що й стезю в житті обрав відповідну — пішов працювати барменом ще зі студентських років. Бармени, як і священики, знають надто багато. І тоді як духівникам люди добровільно-свідомо «здають» свої грішні таємниці, бармени є мимовільними, вимушеними слухачами людських секретів, які частенько обговорюються в таких-от закладах за філіжанкою кави чи чаркою градусних напоїв. Зрештою, до професійних якостей барменів належить уміння проникати у внутрішній світ людей, вислухати, поспівчувати, створити настрій — хто, як не Денис, був утіленням усіх цих рис?

Час від часу змінював місця роботи, іноді в силу обставин, іноді із власного бажання — від нудьги та водночас прагнення якось розвиватися у цьому напрямку. Після закінчення універу твердо вирішив не сходити з обраного шляху, бо за кілька років оволодів усіма тонкощами цього фаху й став професійним барменом. Його почали запрошувати на роботу до престижних закладів-барів Рівного.

З часом роботу свою не розлюбив, проте цікавість до чужих секретів і балачок утратив. Може, тому, що насправді не було в балачках провінційних завсідників нічого цікавого, та й секрети у нього з’явилися власні — що йому до чужих? Однак життєвий парадокс (куди ж без нього?) відіграв свою невідворотну роль: коли до чогось нарешті втрачається інтерес — трапляється щось, що негайно цей інтерес відновлює. Отож…

Якось дощового вечора, вже перед самим закриттям, до бару забрів чоловік. Щось було в ньому таке, що привертало увагу, — чи то важкий погляд водянистих очей, чи то химерна прострація, в якій перебував. Повільною ходою, не роззираючись, чоловік перетнув залу, сів біля шинквасу й замовив подвійну порцію коньяку, навіть не вшанувавши поглядом Дениса. Той швидко обслужив дивного клієнта, поставивши перед ним його замовлення.

— Бажаєте чогось із холодних закусок? Канапки, лимон? А може, кави?

Чоловік ніяк не зреагував на пропозицію Дениса, мовби й не чув. Швидким рухом спорожнив келих; жоден мускул на його обличчі не здригнувся.

— Повторіть, — коротко кинув, не підводячи голови.

Другий келих спорожнив у такий же спосіб — швидко й без зайвих рухів. Так, ніби це була вода, а не пекучий напій, який слід пити маленькими ковточками під якусь закуску чи принаймні з кавою. Звісно, Денис надивився на різні способи й обсяги споживання алкогольних напоїв, і його важко було чимось здивувати, однак прострація вечірнього відвідувача немов полонила.

— Усе гаразд? — обережно поцікавився. — 3 вами щось трапилось?

Чоловік витягнув з кишені джинсів гаманець, поклав перед Денисом двохсотгривневу купюру й одразу рушив до дверей такою самою важкою ходою.

— Ваша решта, шановний! Ви забагато лишили!

Однак чоловік мовчки щезнув за дверима. Йому було так само байдуже до всього.

Денис розгублено відрахував решту й поклав собі в кишеню. Якщо людина так смітить грішми, отже, вони їй не надто потрібні.

…Олександр сів за кермо, зачинив дверцята і якийсь час непорушно дивився на краплі дощу, що струмочками стікали по лобовому склу. Насправді ж не бачив ні дощу, ні струмочків і взагалі нічого довкіл: то був механічний погляд, спрямований кудись углиб свого єства. Ці дні його взагалі ніщо не зачіпало, не хвилювало, навіть алкоголь не діяв — таке враження, наче води напився.