Хеннинг Манкелль - Італійські черевики

Ще довго після того, як човни зникли за мисом, я відчував ці обійми, неначе тонку оболонку на тілі.

— Я піду з Гаррієт до хати, — сказала Луїз. — Їй слід помитись. Буде краще, якщо ми залишимось на самоті. Якщо ти втомився, то можеш лягти в трейлері.

— Я почну збирати посуд.

— Ми зробимо це завтра.

Я бачив, як вона слідом за Гаррієт пішла до будинку. Гаррієт утомилась. Вона ледве трималась на ногах, хоча їй допомагали ходунці та дочка.

Моя сім’я, подумав я. Сім’я, що з’явилась у мене надто пізно.

Я заснув на лавці й прокинувся від того, що Луїз торкалась мого плеча.

— Вона заснула. Нам теж час поспати.

Сонце стояло високо над горизонтом. Мені боліла голова, а в роті пересохло.

— Гадаєш, вона задоволена? — запитав я.

— Сподіваюсь.

— Вона нічого тобі не казала?

— Вона була майже непритомна, коли я вкладала її в ліжко.

Ми пішли до будинку. Кицька, що десь завіялась майже на цілу ніч, тепер лежала на кухонному тапчані. Луїз узяла мою руку.

— Хто ж ти такий? — сказала вона. — Можливо, колись я це зрозумію. Але свято нам удалось. І мені сподобались твої друзі.

Вона розгорнула на підлозі матрац. Я зайшов до своєї кімнати й ліг на ліжко, знявши з себе лише черевики.

Уві сні я чув крики чайок і крячків. Вони підлітали до мене і стрімко приземлялись перед обличчям.

Прокинувшись, я усвідомив, що звуки долинають знизу. То Гаррієт знову кричала від болю.

Велике свято було позаду.

Через тиждень пропала кицька. Хоча ми з Луїз обшукали кожну щілину в скелях на острові, її все не було. Упродовж днів, поки ми шукали її, я часто згадував свого пса. Він би відразу знайшов кішку. Та пес здох, і я зрозумів, що, вочевидь, кицьки вже теж не було серед живих. Я жив на острові серед мертвих тварин із людиною, яка мучилась від передсмертних болів, та з мурашником, що невпинно ріс, захоплюючи все в кімнаті.

Кішка не вернулась. На острові настала задушлива спека. Я добрався до міста катером і купив вентилятор, який ми поставили в кімнаті Гаррієт. На ніч ми відчиняли вікна навстіж. Комарі клубочилися за старими віконними сітками, які виготовив колись дідусь. На одній з рам теслярським олівцем навіть було написано рік: «1936». Незважаючи на прохолоду, мені починало здаватись, що завдяки довгій хвилі спеки в липні це літо стане найгарячішим з усіх, які я провів на острові.

Вечорами Луїз купалась. Дійшло до того, що ми завжди були на такій відстані від кімнати Гаррієт, щоби чути звуки звідти. Хтось із нас мусив бути неподалік. Напади болю ставали дедалі частішими. Раз на три дні Луїз по телефону консультувалась із клінікою, відповідальною за Гаррієт. Другого тижня в липні вони схотіли, щоб Гаррієт відвідав лікар. Я саме міняв жарівку в коридорі, коли Луїз розмовляла з ними. На мій подив, вона сказала, що в цьому немає необхідності, адже її батько лікар.

Я регулярно їздив катером до аптеки по нові порції знеболювального для Гаррієт. Одного дня Луїз попросила мене купити пачку листівок — із будь-яким зображенням. В одній крамниці я викупив весь запас листівок і марок, і, поки Гаррієт спала, Луїз узялася писати всім своїм лісовим друзям. Час від часу вона працювала над, наскільки я зрозумів, якимось дуже довгим листом. Вона не зізнавалась, кому адресувався той лист, і ніколи не залишала аркушів на столі, а забирала їх у трейлер.

Я попередив її про те, що Янсон, без сумніву, прочитає кожну передану ним листівку.

— Навіщо йому це?

— Він допитливий.

— Мені здається, що до моїх листівок він ставиться з повагою.

Ми більше не повертались до цієї теми. Щоразу, коли Янсон причалював до пірса, вона залишала йому нові листівки. Навіть не дивлячись на них, він клав їх до торби з поштою.

До того ж він більше не скаржився на свої болячки. Того літа, коли Гаррієт помирала в моєму домі, він наче враз видужав від своїх надуманих хвороб.

Луїз доглядала Гаррієт, тож я готував їжу. Звісно ж, насправді головною особою була Гаррієт, але Луїз управляла домом, як капітан кораблем. Я не мав нічого проти.

Спекотні дні були справжньою мукою для Гаррієт. Попри те, що я купив ще один вентилятор, краще не стало. Я не раз телефонував Гансу Люндману, щоб з’ясувати, яку погоду прогнозують метеорологи берегової служби.

— Це дуже дивна спека, — сказав він. — Не така, як завжди. Зазвичай високий тиск насувається, а потім переміщується далі, нехай навіть так повільно, що ми ледве це помічаємо. Та цього разу ситуація з тиском унікальна. Атмосферний фронт не рухається. Ті, хто пам’ятає, кажуть, що така сама спека була у Швеції гарячого літа 1955 року.