— Я боюсь густих лісів, — відповів я. — Я завжди боявся загубитись, відійшовши занадто далеко від стежки.
— Ти боїшся себе самого, і більше нічого. Те ж саме зі мною. Чи з Гаррієт. Чи з чарівною маленькою Андреєю. Чи Караваджіо. Ми боїмося самих себе або того, що нам нагадує нас в інших.
Вона зайшла до Гаррієт, щоби поміняти її підгузок. Я сів на лавці біля яблуні поруч із могилою пса. Віддалік долинав глухий гул мотора великого судна. Може, то були військово-морські сили, що розпочали свої щорічні осінні маневри?
Гаррієт сказала, що нікого не кохала так, як мене. Це мене вразило. Такого я не сподівався. Здавалось, тільки тепер я зрозумів, що значила моя зрада як для неї, так і для мене.
Я зрадив, тому що боявся, що зрадять мене. Мій страх пов’язати себе з кимось, страх перед почуттями, настільки сильними, що я не міг їх контролювати, спонукали мене до втечі. Я не міг цього пояснити. Та я знав, що не один такий. На світі повно таких чоловіків, яких переслідували такі самі страхи.
Я намагався побачити цю свою рису в батькові. Але його страх був інакшим. Він без вагань виявляв свою любов до мене та до моєї матері, попри те, що йому з нею було складно.
Я мушу зрозуміти, думав я. Перш ніж я помру, я мушу зрозуміти, навіщо я жив. Час усе ще є, тож його треба використати, як слід.
Я відчув сильну втому. Двері до внутрішньої кімнати були прочинені. Я піднявся по сходах. Лігши, я не вимкнув лампу біля ліжка. На стіні біля ліжка висіло декілька знайдених дідусем на пляжі морських карт. Вони сильно розмиті й нечіткі. На них зображено гавань Скапа-Флоу біля Гебридських островів, де за часів Першої світової війни базувався англійський флот. Не раз я проводив поглядом уздовж вузьких фарватерів довкола протоки Пентленд-Ферт, уявляючи англійські кораблі та їхніх розвідників, які боялись побачити перископ німецьких підводних човнів поблизу входу до портів.
Я заснув з увімкненою лампою, а близько другої прокинувся від криків Гаррієт. Я закрив вуха руками й дочекався, доки почне діяти знеболювальне.
Тишу в моєму домі в будь-яку хвилину міг розірвати скажений вереск від нестерпного болю. Все частіше я ловив себе на думці, що бажаю Гаррієт швидше померти. Я бажав цього задля її добра — щоб вона нарешті позбулася своїх мук, а також задля себе та Луїз.
Спека тривала аж до 24 липня. Того дня я записав у бортовому журналі, що віяв північно-східний вітер, а температура почала знижуватись. Після довгого періоду спеки настала мінлива погода з низьким тиском над Північним морем. Уночі проти 27 липня на архіпелаг із півночі насунув шторм. Вітер зірвав декілька черепиць біля комина і розбив їх об землю. Мені вдалося вилізти на дах і замінити розбиті черепиці старими, що багато років пролежали в одній із моїх комор, після того як у кінці 60-х було розвалено хлів.
Стан Гаррієт невпинно гіршав. Тепер, коли на узбережжя насунув холодний фронт і почалась негода, за добу вона прокидалась лише зовсім ненадовго. Ми допомагали одне одному її доглядати. Єдине, що входило виключно до обов’язків Луїз, — заміна підгузок.
Я був удячний, що мені не доводилось це робити. Мені б не хотілося пройти через таке з Гаррієт.
Поволі сутеніло, як на морському дні. Ночі дедалі довшали, а сонце вже не пекло так, як кілька тижнів тому. Ми були готові до того, що Гаррієт може померти в будь-яку мить. Дихання стало уривчастим, вона все рідше виходила зі стану напівзабуття. Коли вона прокидалася, ми, зазвичай, обоє сиділи біля її ліжка. Луїз хотіла, щоб вона бачила нас укупі. Прокидаючись, Гаррієт говорила небагато. Вона питала, котра година і коли їй принесуть їсти. Ставало очевидно, що вона втратила орієнтацію. Інколи їй здавалося, що вона в трейлері посеред лісу, а часом — що в себе вдома у Стокгольмі. В її свідомості не було острова чи кімнати з мурашником. Навряд чи вона усвідомлювала, що помирає. Коли вона поверталась до тями, здавалось, наче це найприродніша у світі річ. Вона пила трохи води, можливо, з’їдала декілька ложок юшки, а тоді знову засинала. Її шкіра так сильно обтягувала череп, що я боявся, щоб вона не тріснула, а кістка не виступила назовні. Смерть потворна, подумав я. Від вродливої Гаррієт не залишилось уже майже нічого. Вона перетворилась на воскового кольору скелет під ковдрою.
Одного з тих вечорів на початку серпня ми сиділи на лавці біля яблуні, одягнені в теплі куртки, а Луїз натягнула на голову одну з моїх старих шапок.
— Що ми робитимемо, коли вона помре? — сказав я. — Ти, мабуть, уже про це думала. Може, тобі відомо щось про її побажання?
Читать дальше