Хеннинг Манкелль - Італійські черевики

Я пам’ятав те літо. Мені було вісімнадцять, і майже весь час я проводив, плаваючи на дідусевій плоскодонній яхті. То було неспокійне літо в ритмі пульсації підліткового періоду. Я лежав голий на теплих плитах скель і мріяв про жінок. У моїх фантазіях з’являлись найкрасивіші з учительок, і вони одна за одною ставали моїми коханками.

Це було майже п’ятдесят років тому.

— Але ж мусить бути якийсь прогноз, — сказав я. — Коли ж ця спека спаде?

— На цей момент тиск не міняється. На окраїнах починаються пожежі. Горять острови, де ніколи раніше не було самозаймань.

Життя продовжувалось попри спеку. Час від часу небо на горизонті вкривалось темними хмарами, і з боку материка з гуркотом насувались грози. Часом вибивало струм, але дідусь витратив не один день для виготовлення хитромудрого громовідводу, який захищав дім та повітку для човнів.

Коли ввечері після одного з найгарячіших днів уперше наближалась громовиця, Луїз розповіла про свій страх. Більшу частину наших алкогольних запасів до свята було випито, залишилось лише півпляшки коньяку. Луїз наповнила келих.

— Я не вдаю, — сказала вона. — Мені справді так страшно.

Після цього вона взяла келих і сіла під кухонним столом. Було чути, як вона стогне після ударів блискавки й тріскоту грому. Коли гроза минула, вона вилізла з порожнім келихом і блідим обличчям.

— Не знаю чому, — сказала вона, — але більше ніщо не лякає мене так, як спалах блискавки і розлогий гуркіт грому.

— А Караваджіо малював грозу? — запитав я.

— Я впевнена, що він боявся її не менше за мене. Він часто малював те, що його лякало. Але не грозу, наскільки мені відомо.

Після блискавок наставала злива, що освіжала землю і нас. Коли гроза минала, зазвичай я заглядав до Гаррієт. Але спершу я виходив подивитись, чи нема веселки. Гаррієт лежала з високо піднятою головою — це полегшувало її болі, що виникали зі спини. Я сів на крісло обіч ліжка і взяв її тонку й холодну руку.

— Ще йде дощ?

— Уже ні. Сильні дрібні струмки стікають зі скель у море.

— А є веселка?

— Сьогодні нема.

Якусь хвилю вона лежала мовчки.

— Я не бачила кицьки, — сказала вона.

— Вона пропала. Ми шукали її, та не знайшли.

— Отож вона здохла. Коти зникають, коли відчувають, що прийшов їхній час. У деяких племенах люди теж так роблять. А ми до останнього не відпускаємо тих, хто нетерпляче чекає нашої смерті.

— Я не чекаю.

— Звичайно ж, чекаєш. Якщо ти сидиш при людині, що невдовзі помре від невиліковної хвороби, тобі не залишається нічого іншого, ніж чекати її смерті. А чекання робить нас нетерплячими.

Вона говорила уривчасто, немов піднімалась довжелезними сходами й часто мусила зупинятися, щоб перевести подих. Вона обережно простягнула руку по склянку з водою. Я подав і підтримав її голову, поки вона пила.

— Я вдячна, що ти прийняв мене, — сказала вона. — Я ж могла замерзнути тоді на кризі. Тобі б не довелося вдавати, що ти мене бачив.

— Те, що я вже раз тебе покинув, не значить, що я зроблю це знову.

Вона ледь помітно похитала головою.

— Ти стільки брехав, але так і не навчився робити це вміло. Більшість із того, що ти кажеш, повинно бути правдою. Інакше брехня не матиме сенсу. Нам із тобою прекрасно відомо, що ти міг би покинути мене й знову. Ти кидав ще когось, окрім мене?

Я задумався, перш ніж відповісти. Я хотів, щоби моя відповідь була правдивою.

— Так, — сказав я. — Ще одну людину.

— Як її звали?

— То не була жінка. То був я.

Вона повільно похитала головою.

— Нема смислу в тому порпатися. Прожитого життя не змінити. Скоро я помру. Ти ще трохи поживеш, а тоді також відійдеш. Тоді всі сліди зітруться. Світло зблиснуло в нашій із тобою пітьмі.

Вона простягнула руку і схопила мене за зап’ястя. Я відчув її швидкий пульс.

— Я хочу розповісти тобі те, про що ти, мабуть, уже здогадувався. Жодного іншого чоловіка я не любила так, як тебе. Я розшукала тебе, щоби повернути ту любов. І щоб віддати тобі твою доньку, яку я в тебе забрала. Та передовсім я хотіла померти поруч із чоловіком, якого кохала все життя. А проте, я нікого не ненавиділа так сильно, як тебе. Але ненависть завдає болю, а його в мені більше, ніж достатньо. Любов утихомирює, заспокоює і, можливо, навіть додає впевненості, через що зустріч зі смертю стає менш страшною. Не кажи мені нічого про те, що я оце розповіла. Просто повір. І поклич Луїз. Я відчуваю, що змокріла.

Я покликав Луїз — вона сиділа на сходах.

— Тут гарно, — сказала вона. — Майже так, як глибоко в лісі.