Хеннинг Манкелль - Італійські черевики

— Вона хотіла, щоб її кремували. Кілька місяців тому вона надіслала мені брошуру з одного бюро ритуальних послуг. Можливо, вона досі в мене, якщо я її не викинула. Вона відмітила найдешевшу труну й урну, на яку була знижка.

— У неї є поховальне місце?

Луїз наморщила чоло.

— Що ти маєш на увазі?

— Можливо, у неї є сімейний гробівець? Де поховані її батьки? Зазвичай, людина закріплена за селом або містом. Принаймні колись було таке поняття, як поховальне місце.

— Її покійні родичі лежать по цілій країні. Я ніколи не чула, щоб вона несла квіти на могилу своїх батьків. Вона ніколи не казала, що хоче щось особливе. Щоправда, була категорично проти пам’ятника. Гадаю, насправді їй найбільше б хотілося, щоб її прах розвіяли за вітром. І цьому ніщо не стоїть на заваді.

— Потрібен дозвіл, — сказав я. — Янсон розповідав про старих рибалок, які хотіли, щоб їхній прах розвіяли над затокою.

Ми сиділи мовчки, роздумуючи над тим, що буде з Гаррієт. Особисто мені ж надали поховальне місце. Ймовірно нічого не завадило б Гаррієт отримати місце біля мене.

Раптом Луїз поклала руку на мою.

— Нам не потрібен ніякий дозвіл, — сказала вона. — Гаррієт могла би бути однією з неіснуючих людей у цій країні.

— У всіх є ідентифікаційний номер, — мовив я. — Ми не маємо права зникати абияк. Номер дійсний, аж доки не помремо.

— Закон завжди можна обійти, — сказала Луїз. — Вона помре тут, у твоєму будинку. Ми спалимо її, як кремують людей в Індії. А тоді розвіємо її прах над морем. Я відмовлюсь від оренди квартири, яку вона винаймала в Стокгольмі, і звільню її. Я не залишатиму нової адреси. Вона не забиратиме свою пенсію. Я повідомлю клініку, що вона померла. Це все, що їм треба знати. Можливо, хтось поцікавиться. Проте я зможу сказати, що не контактувала з матір’ю вже кілька місяців. А звідси вона поїхала, недовго погостювавши.

— Поїхала?

— Хто, на твою думку, запитає в Янсона чи Ганса Люндмана, куди вона поділась?

— От, власне. Куди вона поділась? Хто відвіз її на материк?

— Ти. Тиждень тому. Більше ніхто не знає, що вона досі тут.

Я починав розуміти, що Луїз говорила всерйоз. Гаррієт помре тут, а ми влаштуємо похорон. Невже нам справді це вдасться? Того вечора ми більше про це не говорили. Мені погано спалося тієї ночі. Врешті я почав вірити у реальність того, про що казала Луїз.

Через два дні під час обіду Луїз різко відклала свою виделку.

— Вогнище, — промовила вона. — Я знаю, як нам розпалити вогнище так, щоб ні в кого не виникло запитань.

Я вислухав її пропозицію. Спершу я протестував, та потім зрозумів, що це чудова ідея.

Місяць зник. Зробилось так темно, що хоч в око стрель. Останні яхти того літа пливли за вітром до своїх причалів. Військово-морські сили проводили маневри на півдні архіпелагу. Вряди-годи до нас долинала ударна хвиля віддалених гарматних пострілів. Гаррієт спала вже майже цілими днями. Ми по черзі сиділи коло неї. Упродовж навчання я підпрацьовував, чергуючи при хворих уночі. Я й досі пам’ятаю, як на моїх очах вперше померла людина, біля якої я чергував. Це сталось без жодного руху чи шелесту. Той великий стрибок був безмежно малим. За нікчемно малу одиницю часу жива людина перейшла до мертвих.

Я пригадую, що думав тоді: цієї мертвої людини насправді ніколи не існувало. Смерть знищує все, що колись жило. Смерть не залишає ніяких слідів, окрім того, що мені завжди так тяжко давалось. Любов, почуття. Я втік від Гаррієт, бо вона стала мені надто близькою. А тепер вона вже помирає.

Упродовж останніх днів життя Гаррієт Луїз часто сумувала. А я ж відчував дедалі більший страх перед тим, що сам наближаюсь до моменту, який переживала Гаррієт. Я боявся майбутнього приниження і сподівався, що моя смерть буде легкою і не прикує мене до ліжка, так що не доведеться чекати переправи на той берег.

Гаррієт померла на світанку, відразу після шостої, 22 серпня. Ніч була неспокійна, знеболювальні, здавалось, не допомагали. Я саме варив каву, коли Луїз зайшла до кухні. Вона стала коло мене й зачекала, доки я порахую до сімнадцяти.

— Мама померла.

Ми пішли до кімнати, де лежала Гаррієт. Я помацав пульс і послухав серце стетоскопом. Вона справді померла. Ми сіли біля ліжка. Луїз тихо, майже безгучно плакала. А я відчував лише до болю егоїстичне полегшення від того, що це не я лежав мертвий на ліжку.

Ми просиділи мовчки з десять хвилин. Я ще раз послухав серце, та воно не билось. Тоді я накрив обличчя Гаррієт одним із вишитих бабусею рушників. Ми випили ще теплої кави. О сьомій я зателефонував до берегової служби. Слухавку підняв Ганс Люндман.