Хеннинг Манкелль - Італійські черевики

Гаррієт тішилася. Гадаю, того вечора були хвилини, коли вона ані відчувала болю, ані думала про те, що вже зовсім скоро помре. Я налив ще вина і цокнувся зі всіма, крім Андреї. Янсон, похитуючись, відлучився справити малу нужду в кущах, Ганс і Романа тягалися за пальці, з радіо линула мрійлива фортепіанна музика, здається, щось із Шумана. Я сів поруч з Гаррієт.

— Добре, що все сталося саме так.

— Що ти маєш на увазі?

— Ми б ніколи не змогли жити разом. Врешті я б утомилась від твого постійного підслуховування і порпання в моїх паперах. Я відчувала тебе своєю шкірою, аж до сверблячки. Я кохала тебе, тож не звертала на це уваги і сподівалась, що воно мине. Так і сталось. Але тільки тоді, коли ти зник.

Вона підняла келих і глянула мені в вічі.

— Ти ніколи не був доброю людиною, — сказала вона. — Ти весь час уникав відповідальності. Ти ніколи не станеш добрим. Може, хіба кращим. Не втрать Луїз. Піклуйся про неї, і вона піклуватиметься про тебе.

— Ти повинна була розповісти, — відповів я. — Впродовж стількох років у мене була донька, а я й не знав про це.

— Звісно ж, я повинна була розповісти. Ти маєш рацію, я справді могла б розшукати тебе, якби захотіла. Але я сердилась. Це була моя помста — залишити собі твою дитину. За це мені кара.

— Яка кара?

— Я шкодую.

Янсон, похитуючись, повернувся і сів біля Гаррієт з іншого боку, не зважаючи на нашу розмову.

— На мою думку, ти унікальна жінка, — промимрив він. — Унікальна жінка, бо, не вагавшись, сіла в гідрокоптер і вирушила на кригу.

— Це була справжня авантюра, — відповіла Гаррієт. — Але я б нізащо не погодилась повторити цю подорож.

Я встав і вийшов на гору. З іншого боку будинку сюди долинали лише окремі звуки і вигуки. Мені здалось, наче я побачив бабусю на лавці під яблунею та дідуся, що, напевно, саме піднімався стежкою від повітки для човнів.

Це був вечір, коли живі веселилися з мертвими. Вечір для тих, перед ким ще було довге життя, і для тих, хто, як Гаррієт, стояв на невидимій межі, чекаючи човен для переправи через річку.

Одну подорож на човні — Янсоновому катері для худоби, що привіз її сюди, — вона вже відбула. Тож тепер залишилась тільки остання переправа.

Я зійшов до пірса. Двері до трейлера були відчинені. Я обійшов навкруги й обережно заглянув у вікно. Андрея приміряла одяг Луїз. Вона намагалася втримати рівновагу на височенних підборах блакитних черевичків, одягнута в дивну сукню з блискучими паєтками.

Я сів на лавці. Раптом мені пригадався вечір зимового сонцестояння. Тоді я сидів на кухні й думав, що вже нічого в моєму житті не зміниться. Минуло півроку, і все перевернулося з ніг на голову. А тепер літнє сонцестояння знову починає повертати нас у темряву. На моєму тихому острові лунали голоси. Різкий сміх Романи й раптом навіть голос Гаррієт, яка, борючися зі смертю та болем, голосно просила ще вина.

Ще вина! Це нагадувало мисливський заклик. Гаррієт мобілізувала рештки своїх сил, щоб витримати останній бій. Я зайшов у будинок відкоркувати решту пляшок. Коли я вийшов, Янсон обіймав Роману в сонному заколисливому танці. Ганс сів поруч Гаррієт. Він тримав її руку чи, навпаки, вона тримала його, слухаючи, як він складно та безрезультатно намагається пояснити їй, як світло маяків на фарватерах забезпечує навігацію суден навіть на дуже високих швидкостях. З тіні вигулькнули Луїз та Андрея. Ніхто, крім Гаррієт не зауважив, яка була гарна Андрея в творіннях Луїз. Вона й досі була взута в блакитні черевички. Луїз побачила, що я розглядаю ноги Андреї.

— Їх зробив для мене Джаконеллі, — прошепотіла вона мені на вухо. — Але тепер я віддаю їх тій дівчинці, в якій стільки любові, що ніхто не наважується її прийняти. Ангели мають носити голубі черевички, пошиті справжнім майстром.

Довга ніч повільно перейшла в сонну фазу, тож я не надто чітко пам’ятаю, що відбувалось і про що ми розмовляли. Проте якось, виходячи справити малу нужду, я побачив, як Янсон сидів на сходах будинку і плакав в обіймах Романи. Ганс танцював вальс із Андреєю, Гаррієт та Луїз довірливо про щось перешіптувались, а над морем крадькома сходило сонце.

Близько четвертої ранку наше нетверезе товариство, похитуючись, почвалало стежкою до пірса. Гаррієт опиралась на свої ходунці, а слідом за нею йшов її слухняний секундант Ганс. На пірсі ми попрощались, відшвартували човни і дивились, як вони відпливають.

Перед тим, як зійти в човен, тримаючи в руці свої блакитні черевички, Андрея підійшла до мене і обняла своїми тоненькими, вкритими комариними укусами руками.