Хеннинг Манкелль - Італійські черевики

— Їй дуже боляче?

— Інколи вона кричить.

Ми рушили вздовж берега. Вийшовши на мис, ми побачили просторінь відкритого моря й знову зупинились. Колись дідусь поставив там лавку, зроблену з каркаса старої молотарки і декількох грубіших дубових дощок. Коли вони з бабусею сварились, що було дуже рідко, він ішов туди й сидів на лавці, аж доки вона його забирала, повідомляючи, що вечеря готова. Тоді лють минала. Я видряпав на лавці своє ім’я, коли мені було сім років. Дідусеві це явно не сподобалось, але він жодним словом не обмовився про це.

На вкритій брижами морській поверхні погойдувались гаги, турпани й декілька крехів.

— Недалеко звідси глибока ущелина, — сказав я. — Взагалі глибина дна тут не перевищує п’ятнадцяти-двадцяти метрів. І раптом ущелина на п’ятдесят шість метрів. Дитиною я вимірював глибину дубовою палицею й завжди мріяв, щоби там була безодня. Сюди приїжджали геологи, щоб пояснити її походження. Наскільки мені відомо, їм не вдалось дати вичерпну відповідь. І це мені подобається. Я не вірю у світ без загадок.

— А я вірю у світ, де чинять опір, — сказала Луїз.

— Ти маєш на увазі ті французькі печери?

— І їх теж, окрім усього іншого.

— Ти пишеш листи?

— Останні адресовані Тоні Блеру та президентові Шіраку.

— Вони відповіли?

— Звичайно ж, ні. Але я готуюсь до інших дій.

— Яких?

Вона похитала головою і не схотіла відповідати.

Ми продовжили нашу прогулянку й зупинились біля повітки для човнів. Сонце освітлювало підвітряну стіну.

— Ти виконав одну з обіцянок, даних Гаррієт, — сказала Луїз. — Але в неї є ще одне побажання.

— Я більше не поїду до озера.

— Їй потрібно дещо тут. Літнє свято.

— Що це значить?

Луїз роздратувалась.

— Хіба вислів «літнє свято» не говорить за себе? Свято влітку.

— Я не маю звички влаштовувати на острові святкування. Ані влітку, ані взимку.

— Тоді саме час організувати свято. Гаррієт хоче провести гарний літній вечір надворі в приємному товаристві та за вишуканим столом. А після цього повернутись до ліжка і якомога швидше померти.

— Це ми, звісно ж, можемо організувати. Ти, я і вона. Ми поставимо стіл на газоні перед кущами смородини.

— Гаррієт хоче, щоб ти запросив гостей. Їй потрібне товариство.

— Кого ж мені запросити?

— Це ж ти тут живеш. Запроси своїх друзів. Їх може бути небагато.

Луїз пішла до будинку. Вона не чекала моєї відповідь Я зрозумів, що змушений зорганізувати те свято. Я міг би запросити Янсона, Ганса Люндмана і його дружину Роману, що працює у м’ясному відділі великого супермаркету в містечку.

Я влаштую для Гаррієт її останню таємну вечерю на цьому острові. Це найменше зі всього, що я міг для неї зробити.

Дощі не припинялись майже до самого свята літнього сонцестояння. Ми піклувались про Гаррієт, — її стан погіршився. Спершу Луїз ночувала в трейлері. Проте після того, як Гаррієт дві ночі поспіль кричала від болю, вона перебралась у кухню. Я запропонував замінити її, адже теж міг давати Гаррієт таблетки чи робити уколи, але Луїз хотіла залишити цю відповідальність за собою. Вона клала на підлогу матрац, а зранку ховала його в передпокої. Вона казала, що кицька взяла собі за звичку спати у неї в ногах.

Більшу частину часу Гаррієт проводила в сні, близькому до напівзабуття через знеболювальні засоби. Їй майже ніколи не хотілось їсти, але Луїз, виявляючи безмежне терпіння, змушувала її нормально харчуватись. Мене вразила ніжність, яку Луїз проявляла до своєї матері. Раніше я цього не зауважував. Я стояв осторонь і ніколи б не зміг розділити цю близькість.

Вечори ми проводили за розмовами в трейлері Луїз чи на кухні. Вона взяла на себе приготування їжі. Я зателефонував до крамниці й замовив продукти з її списку, які нам доставив поштовий катер. За тиждень до дня літнього сонцестояння я зрозумів, що Гаррієт залишилось прожити зовсім мало. Щоразу, прокинувшись, вона питала про погоду, і я збагнув, що вона думала про своє літнє свято. Наступного разу, коли приїхав Янсон, все ще щодня дощило і віяли північні вітри з далекого Льодовитого океану, проте я запросив його на свято у п’ятницю.

— У тебе день народження?

— Кожного Різдва ти нарікаєш, що я не прикрашаю дім гірляндами. Щоразу на свято літнього сонцестояння ти ниєш, що я не хочу випити з тобою й чарки тут на пірсі. А тепер я запрошую тебе на забаву. Невже так важко зрозуміти? О сьомій, якщо погода дозволить.

— Я відчуваю великими пальцями, що скоро потепліє.