Хеннинг Манкелль - Італійські черевики

— Скільки там мурах? — прошепотіла вона.

— Кажуть, що мільйон або й більше.

— Скільки він уже тут стоїть?

— Це вже одинадцятий рік.

Ми вийшли з кімнати.

— Ти могла би подзвонити, — сказав я.

Вона стала переді мною й міцно схопила за плечі.

— Тоді ти б не дозволив. А я цього не хотіла. Отож ми тут. Це твій обов’язок перед мамою і мною, але передовсім перед нею. Якщо їй хочеться помирати, слухаючи море замість сигналів автомобілів, то так і буде. І тішся, що я не переслідуватиму тебе зі звинуваченнями аж до самої смерті.

Вона обернулась і пішла. Янсон зумів завести трактор. Як я і підозрював увесь цей час, він умів давати раду з моторами, що тяжко заводяться.

Ми прикріпили до трейлера кілька мотузок, і нам удалось витягти його з пароплава на сушу. Янсон керував трактором.

— Де його поставити? — гукнув він.

— Тут, — відповіла Луїз і вказала на шмат трави над невеличкою смужкою піску з другого боку повітки для човнів.

— Хочу мати власний пляж, — продовжила вона. — Я завжди про це мріяла.

Янсон продемонстрував неабияку майстерність, вивізши трейлера на потрібне місце. Для опори ми підклали старі рибальські ящики та колоди.

— Чудово, — задоволено сказав Янсон. — Єдиний острів у цій місцині, на якому стоїть трейлер.

— А тепер запрошуємо на каву, — сказала Луїз.

Янсон запитально на мене поглянув, але я мовчав.

Того разу він уперше зайшов до моєї хати, відколи я на острові. Він допитливо розглядався у кухні.

— Все з вигляду таке, як і колись, — мовив він. — Ти майже нічого не поміняв. Якщо не помиляюсь, навіть скатертина та сама, що була в старих.

Луїз зварила каву й запитала, чи нема в мене пшеничних булочок. Їх не було, тож вона вийшла за випічкою до трейлера.

— Стильна жінка, — сказав Янсон. — Як ти її знайшов?

— Я її не шукав. Це вона мене знайшла.

— Ти подав оголошення? Я й сам над цим роздумую.

Янсон не надто кмітливий. Він явно не відзначається особливою розумовою діяльністю. Але мені не поміщалось у голові, що він подумав, наче я вполював Луїз, до того ж разом із трейлером і смертельно хворою старою.

— Це моя донька, — сказав я. — Хіба я не розповідав, що в мене є донька? Я впевнений, що розказував. Ми сиділи тоді на лавці. У тебе боліло вухо. Це було восени. Я розповідав, що маю дорослу доньку. Ти забув?

Звісно ж, Янсон гадки не мав, про що я говорив. Але він не наважився перечити. Він не хотів ризикувати, щоб не втратити свого завжди готового на допомогу лікаря.

Луїз повернулась із кошиком випічки. Здавалося, що Янсон та моя донька зразу знайшли спільну мову. Доведеться пояснити Луїз, що вона може робити будь-що у своєму трейлері, проте коли йдеться про мій острів, то встановлювати правила на ньому можу лише я. Одне з цих правил — ніколи не запрошувати Янсона на каву до моєї кухні.

Янсон потягнув за собою пароплав і зник за мисом. Я не питав Луїз, скільки вона йому заплатила. Ми вирішили прогулятись по острову, бо Гаррієт усе ще спала. Я показав їй місце, де поховав свого собаку. Тоді ми перелізли через скелі, прямуючи на південь, і попростували вздовж берега.

На якусь мить мені все ж здалось, наче в мене з’явилась маленька дитина. Луїз розпитувала про все: рослини, водорості, острови в тумані та невидимих їй риб у морських глибинах. Я, можливо, міг відповісти хіба на половину її запитань. Але їй це було байдуже — головне, що я її слухав.

На північному мисі було декілька каменів, яким льодовик надав форми тронів. Ми сіли в них.

— Чия це була ідея? — запитав я.

— Гадаю, нам обом це спало на думку водночас. Настав час відвідати тебе й зібрати сім’ю, доки ще не пізно.

— А що про це думають твої друзі в лісі?

— Вони знають, що колись я повернусь.

— Навіщо тобі тягнути за собою трейлер?

— Це моя мушля. Я ніколи її не покидаю.

Вона розповіла про Гаррієт. До Стокгольма її відвіз один із боксерів, чоловік на ім’я Стюре, що заробляв на життя, копаючи криниці.

Тоді Гаррієт раптово погіршало. Луїз поїхала в Стокгольм, щоб доглядати за нею, бо мати не хотіла лягати в хоспіс. Луїз виборола право давати Гаррієт необхідні знеболювальні. Залишався лише паліативний догляд. Більше жодних спроб зупинити поширення раку. Розпочався зворотний відлік. Луїз весь час підтримувала зв’язок із лікарнею у Стокгольмі.

Ми сиділи в кам’яних тронах і дивились на море.

— Їй залишилось не більше місяця, — сказала Луїз. — Уже тепер вона приймає великі.дози знеболювального. Вона помре тут. Тож тобі слід бути готовим до цього. Ти лікар, принаймні колись ти ним був. Ти більше звиклий до смерті, ніж я. І все ж я вже встигла зрозуміти, що всі ми самотні, коли стикаємося зі смертю. Але ми будемо поруч із нею і допомагатимемо.