Хеннинг Манкелль - Італійські черевики

На віці труни лежав букет червоних троянд. Одна парафіянка, що взяла з собою на органну трибуну неспокійну дитину, заспівала декілька псалмів, Аґнес виголосила невелику промову і попросила священика не говорити зайвого про милосердного та всевидющого Бога.

Коли я почув, що могила лише пронумерована, то запропонував оплатити нагробний пам’ятник. Одного дня Янсон доставив мені листа від Аґнес із рисунком пам’ятника. На ньому мали бути зазначені ім’я та роки життя дівчинки, а зверху, як вона задумала, зображення троянди.

Того ж вечора я зателефонував до неї і запитав, чи не можна замінити троянду на самурайський меч. Вона зрозуміла, що я мав на увазі, і відповіла, що теж над цим думала.

— Але це викличе незгоду, — мовила вона. — А я не маю сили боротися за право вирізьбити меч на Сіминому пам’ятнику.

— А що робити з її речами? З мечем та сумкою?

— А що в сумці?

— Білизна, штани й светр. Порвана карта Балтійського моря та Фінської затоки.

— Я заберу ці речі. Хочу побачити твій дім. І передовсім ту кімнату, в якій Сіма, плачучи, різалась.

— Я вже сказав, що повинен був спуститися до неї. Я завжди шкодуватиму, що не зробив цього.

— Я тебе ні в чому не звинувачую. Я лише хочу побачити місце, в якому вона почала помирати. Місце, в якому настала її смерть, я вже бачила разом із тобою.

Вона хотіла відвідати мене в останній тиждень травня, проте щось стало їй на заваді. Ми двічі домовлялись про час. Спершу втекла Міранда, а потім вона захворіла. Коли розпустились дуби, її ще так і не було. Меч та сумку з Сіминими речами я поклав у кімнаті з мурашником. Однієї ночі я прокинувся від сну, в якому мурахи почали будувати мурашник довкола меча та сумки. Я прожогом кинувся вниз по сходах і розчинив двері. Але мурашки всього лише повільно завойовували стіл із білою скатертиною.

Я переставив Сімині речі в повітку для човнів.

Одного дня Янсон, наче мимохідь, розповів про те, що нещодавно біля Зітхань берегова служба знайшла крадений катер. Я зрозумів, що Ганс Люндман дотримав свого слова.

— Одного дня вони починають нападати, — сердито сказав Янсон.

— Хто вони?

— Гангстери. Вони сунуть звідусіль. Як від них захиститись? Брати човна й тікати у відкрите море?

— І що їм тут робити? Хіба тут є що красти?

— Вже на саму думку про це в мене підскакує тиск.

Я приніс тонометр із повітки для човнів. Янсон ліг на лавку. Після того, як він полежав п’ять хвилин, я зміряв тиск.

— Чудово, сто сорок на вісімдесят.

— Ти, напевно, помилився.

— Тоді тобі слід звернутись до іншого лікаря.

Я зайшов у повітку для човнів і простояв у темряві, аж доки не почув, як Янсон віддаляється від пірса.

Після того, як розпустились дуби, я взявся за свого човна. Знявши тяжкий брезент, — на це пішло чимало сил, — я знайшов мертву білку в кільсоні. Я здивувався, адже ніколи раніше не лише не бачив білок на острові, а й не чув про них від інших.

Човен був у набагато гіршому стані, ніж я припускав. Після ґрунтовного дводенного огляду та ремонту пошкоджень я був ладен покинути це діло, ще й як слід не взявшись за нього. Наступного дня я все ж продовжив зішкрябувати з дощок стару потріскану фарбу. Я зателефонував до Ганса Люндмана за порадою. Він пообіцяв якось до мене приїхати. Робота просувалась повільно. Я не звик до інших регулярних занять, крім ранкового купання та нотаток у бортовому журналі.

Того ж дня, коли я почав зчищати фарбу з човна, я знайшов старий бортовий журнал за перший рік життя на острові. Я відкрив його на тій же даті. Мене здивувало, що я тоді записав: «Учора я напився». І все. Виринув нечіткий спогад, проте я не міг згадати, з якої причини пив. Попереднього дня я записав, що полагодив ринву. Наступного дня після перепою я закинув сіті й упіймав сім камбал і три окуні.

Я сховав бортовий журнал. Настав вечір. Яблуня розцвіла. Мені ввижалась мерехтлива постать моєї бабусі, що, сидячи на лавці, зливалась із заднім фоном, стовбуром дерева, скелями й заростями шипшини.

Наступного дня Янсон привіз листи від Гаррієт та Луїз. Врешті я спромігся розповісти їм про дівчину, що приїхала на мій острів, та її трагічну долю. Я розпочав з листа від Гаррієт. Як звично, він був недовгий. Вона писала, що, власне, була надто втомленою, щоб написати листа. Я читав, наморщивши лоба. Почерк був невиразний, не такий, як раніше, а букви — покручені. Крім того, мене спантеличив зміст. Вона писала, що її самопочуття покращилось, хоча водночас хвороба посилилась. Ні слова про смерть Сіми.