Хеннинг Манкелль - Італійські черевики

На думку Янсона, він уміє знаходити воду за допомогою лози. До того ж великі пальці його рук нібито мають здатність прогнозувати погоду.

Я нічого не відповів йому про пальці. Того ж дня я зателефонував до Ганса Люндмана і запросив його та дружину.

— Я працюю в цей час, — сказав він. — Але ж я можу помінятись із Едвіном. У тебе вродини?

— У мене завжди вродини, — відповів я. — О сьомій, якщо дозволить погода.

Я планував свято разом із Луїз. Я витяг дідусеві та бабусині літні меблі, що довгий час простояли сховані. Пофарбував їх і відремонтував стіл, одна з ніжок якого зігнила.

За день до літнього сонцестояння линула злива. Віяв різкий північно-західний вітер, а температура опустилась до дванадцяти градусів. Ми з Луїз вибрались на гору і побачили човни, які прибило в затишну бухту по той бік сусіднього острова Кошгольмену.

— Невже й завтра буде така сама погода? — запитала Луїз.

— Пальці Янсона прогнозують на завтра гарну погоду, — відповів я.

Наступного дня вітер ущух. Дощ припинився, хмари розсіялись, і потепліло. Гаррієт пережила дві тяжкі ночі, бо знеболювальні, здавалось, не допомагали. А потім болі різко стихли. Ми готувались до свята. Луїз до деталей знала, чого хотілось Гаррієт.

— Скромна розкіш, — сказала вона. — Неможливо поєднати скромне з розкішним. Але інколи треба прагнути нереального.

Це було незвичне літнє свято, і гадаю, що ніхто з присутніх його не забуде, хоча й наші спогади різнитимуться. Зранку подзвонив Ганс Люндман, щоб запитати, чи можна взяти з собою внучку, яка саме гостювала в них і яку вони не могли залишити саму. Її звали Андрея, і їй було шістнадцять. Я знав, що вона розумово відстала, що зокрема проявлялось у безмежній довірі до чужих людей. Як і іншим розумово відсталим, їй було важко збагнути певні речі та вчитися. Але найбільше її виділяло те, як вона зближувалась із незнайомими. Вона будь-кого брала за руку і, як дитина, вилазила на коліна до зовсім незнайомих.

Звичайно ж, ми дозволили взяти її з собою. Ми накрили стіл на сімох замість шістьох. Гаррієт, яка тепер майже ніколи не покидала ліжка, вже з п’ятої години сиділа в своєму кріслі в саду. Луїз одягла її в світлу літню сукню і красиво зачесала її посивіле волосся, зібравши його на потилиці. Я навіть зауважив, що Луїз її нафарбувала. До виснаженого обличчя Гаррієт бодай частково повернулась колишня краса. Я сів поруч із нею з келихом вина. Вона відібрала його і випила до половини.

— Налий мені, — промовила. — Аби не заснути, я зменшила дозу знеболювальних. Мені боляче, і біль наростатиме. Але зараз я хочу білого вина замість білих пігулок. Вина!

Я зайшов до кухні, де стояли відкорковані пляшки. Луїз саме готувала щось до запікання.

— Гаррієт хоче вина, — сказав я.

— Тоді принеси їй! Це свято для неї. Вона востаннє зможе повеселитись від випивки. Ми тільки радітимемо, якщо вона нап’ється.

Я повернувся в сад із пляшкою. Стіл був гарно прибраний. Луїз прикрасила його квітами та зеленими галузками, накрила тарілки з холодними закусками старими бабусиними серветками.

Ми випили. Гаррієт узяла мене за руку.

— Ти сердишся, що я вирішила померти в твоєму домі?

— Чому мені сердитись?

— Ти ж не хотів зі мною жити, тож, може, не хочеш, щоби я помирала в твоєму будинку?

— Я не здивуюсь, якщо ти переживеш нас усіх.

— Я невдовзі помру, я вже це відчуваю. Земля мене кличе. Часом, прокинувшись уночі від болю, поки він стає таким нестерпним, що я кричу, я встигаю запитати себе, чи боюсь того, що попереду. Я боюсь. Але боюся без страху. Це радше невиразний неспокій через незнання того, що ховається за дверима, які збираєшся відчинити. А потім приходить жахливий біль, і тоді я боюся лише його.

Прийшла Луїз і сіла поруч, тримаючи в руках келих.

— Родина, — сказала вона. — Я навіть не знаю, яке прізвище взяти — Гьорнфельдт чи Велін. Мабуть, я називатимусь Луїз Гьорнфельдт-Велін. Професія — написання листів.

Вона взяла з собою фотоапарат і зробила нам із Гаррієт фото з келихами в руках. А потім ще одне, де була вже і Луїз.

— У мене старий фотоапарат, — сказала вона. — Треба проявляти плівку. І все ж я нарешті матиму фотографію, про яку так давно мріяла.

Ми випили за наше літнє свято. Я думав про те, що Гаррієт мусила надягти підгузок під світлу літню сукню, та про те, що вродлива Луїз — моя дочка.

Луїз пішла до трейлера переодягнутись. На стіл раптом вискочила кішка. Я зігнав її, і вона ображено подалась геть. Ми мовчки сиділи, слухаючи тихий шум моря.