Хеннинг Манкелль - Італійські черевики

Гаррієт сиділа за столиком і пила каву. Побачивши нас, вона помахала рукою. Вона наче збадьорилась від нашої появи.

— Ми й досі не знаємо, що з тобою сталося, — строго сказав я. — Лікарям необхідно було перевірити взяті аналізи.

— У мене рак, і я помру, — сказала Гаррієт. — У мене замало часу, щоб лежати в лікарні і панікувати. Я не знаю, що сталось учора. Мабуть, перехилила зайвого. А зараз я хочу додому.

— До мене чи в Стокгольм?

Гаррієт ухопила Луїз за руку і встала. Ходунці стояли біля газетного стенда. Вона схопилась за руків’я своїми тендітними пальцями, — неймовірно, як їй тільки вдалось витягти мене з озера. Повернувшись у трейлер, ми втрьох лягли у вузьке ліжко. Я лежав скраю, звісивши одну ногу на підлогу, і невдовзі провалився у сон.

Уві сні я бачив Янсона на своєму гідрокоптері. Він врізався в кригу, немов гострозуба пила. Я заховався за скелею, аж доки він не зник. Піднявшись, я побачив на кризі Гаррієт зі своїми ходунцями. Вона була гола. Обабіч виднілась велика ополонка. Я здригнувся — обидві жінки спали. В голові рвучко зринула думка взяти куртку і залишити трейлер. Але я не вставав і невдовзі знову заснув.

Ми прокинулись водночас о першій годині. Я вийшов у туалет. Снігопад припинився, і хмари відпливали геть.

Ми випили кави. Гаррієт попросила зміряти їй тиск, тому що їй боліла голова. Як виявилось, тиск був лише трохи підвищений. Луїз захотіла, щоби я поміряв тиск ще їй.

— Те, що ти міряєш мені тиск, буде одним із моїх перших спогадів про батька, — сказала вона. — Спершу відра з водою, а тепер це.

У неї був дуже низький тиск. Я запитав, чи їй інколи крутиться голова.

— Хіба коли п’яна.

— Більше ніколи?

— Я ще ніколи в житті не втрачала свідомості.

Я відклав тонометр. Ми випили каву, годинник показував п’ятнадцять по другій. У трейлері було тепло, може, навіть занадто. Можливо, саме через це задушливе, позбавлене кисню гаряче повітря вони були не в гуморі? Хай би що це було, але враз я відчув атаку з двох боків одночасно. Спершу Гаррієт запитала, як я почувався тепер як батько, провівши декілька днів зі своєю дочкою.

— Як я почуваюсь? Не можу сказати.

— Твоя байдужість лякає, — сказала вона.

— Ти зовсім нічого не знаєш про те, що я відчуваю, — відповів я.

— Я ж знаю тебе.

— Ми не бачились майже сорок років! Я вже не той, що був колись.

— Тобі не вистачає духу не лише, щоб визнати, що я кажу правду. Тобі й тоді бракувало мужності — зізнатись мені, що ти хочеш розійтись. Ти втік тоді й тікаєш тепер. Хоча б один-єдиний раз у житті скажи, як воно є! Чи ти не знаєш, що таке правда?

Перш ніж я встиг відповісти, Луїз сказала, що навряд чи можна сподіватись, щоб чоловік, який покинув її так підступно, відреагував на своє несподіване батьківство інакше, ніж байдужістю, можливо, страхом, а в кращому разі — незначною цікавістю.

— Це не про мене, — відповів я. — Я покаявся за те, що вчинив із тобою тоді, і зовсім не сподівався, що в мене може бути донька, адже ти ніколи мені про це не казала.

— Як я могла сказати тобі, якщо ти зник?

— Коли ми сиділи в машині по дорозі до озера, ти сказала, що ніколи не намагалась мене розшукати.

— Ти звинувачуєш смертельно хвору людину в брехні?

— Я нікого не звинувачую.

— Скажи правду, — закричала Луїз. — Дай відповідь на її запитання!

— Яке запитання?

— Про байдужість.

— Мені не байдуже. Я радію.

— Я не бачу, щоб ти радів.

— У твоєму трейлері замало місця, щоб танцювати на столі! Якщо тобі цього хочеться.

— Не думай, що я роблю це задля тебе, — залементувала Гаррієт. — Я роблю це заради неї.

Ми кричали. Стіни тісного трейлера ледь не тріскали. Глибоко в душі я, звісно ж, знав, що вони мали рацію. Я був зрадником і, мабуть, не виявив сподіваного вибуху радості від несподіваної зустрічі зі своєю дочкою. Та все ж це було занадто. Я не витримував. Не знаю, скільки часу ми беззмістовно верещали і розмахували руками. Кілька разів мені здавалося, що Луїз надіне свої боксерські рукавиці й ударить мене. Було страшно уявити, наскільки в Гаррієт підскочив тиск. Врешті я підвівся і схопив свої сумку, куртку та черевики.

— Мені начхати на вас, — крикнув я і вийшов із трейлера.

Луїз за мною не вийшла. Вони перестали верещати. Стало зовсім тихо. У самих шкарпетках я пішов до машини, сів усередину й поїхав геть. Вже аж коли виїхав на головну дорогу, то зупинився, зняв мокрі шкарпетки і на голу ногу надів черевики.

Мене й досі обурювали всі їхні звинувачення. Раз по раз у голові зринали уривки розмови. Подумки я деколи міняв свої репліки, чіткіше та гостріше захищався. Проте їхні слова були тими ж самими.