Хеннинг Манкелль - Італійські черевики

Стара з ходунцями на кризі, незнана доти донька в трейлері. У віці шістдесяти шести років моє, як я гадав, усталене життя раптом почало перевертатись із ніг на голову.

По обіді я сів за кухонний стіл і написав два листи. Один із них адресований Гарріет та Луїз, а другий — Аґнес Клярстрьом. Ото Янсон здивується, коли я передам йому два листи і попрошу відправити їх. Задля безпеки я вирішив заклеїти їх клейкою стрічкою. Я не довіряв йому. Ану ж він проявить хитрість і відкриє ті листи, що я йому передам.

Про що я писав? Гаррієт і Луїз я написав, що моя лють уже вляглась. Я розумів їх, але саме в той момент не міг із ними бачитись. Я повернувся на свій острів, щоби доглянути своїх покинутих тварин. Але я передбачав, що невдовзі ми знову зустрінемось. Ми, звісно ж, мусимо спілкуватися далі.

Я витратив чимало часу на оці кілька рядків. Перш ніж задовольнитись написаним, я встелив кухонну підлогу зіжмаканими згортками паперу. Я написав неправду. Моя лють не минула. Мої тварини могли б ще якийсь час протриматись без мене завдяки піклуванню Янсона. Крім того, я не був певен, чи справді хотів би невдовзі їх зустріти. Мені потрібен був час на роздуми. Зокрема й над тим, що я скажу Аґнес Клярстрьом, якщо знайду її.

Лист до Аґнес Клярстрьом дався мені без жодних зусиль. Я збагнув, що виношував його вже багато років. Я хотів лише зустрітись із нею. Я дав їй свою адресу і підписав листа іменем, якого вона ніколи не забуде. Я сподівався, що пишу до тієї Аґнес Клярстрьом.

Коли Янсон прибув наступного дня, зірвався вітер. У своєму бортовому журналі я записав, що за ніч температура опустилась, а поривчастий вітер дув то з заходу, то з південного заходу.

Янсон прибув саме вчасно. Я заплатив йому триста крон за те, що він забрав мене, і геть відмовився забирати гроші назад.

— Я хочу відіслати ці два листи. Візьми, — сказав я.

Я заклеїв конверти клейкою стрічкою з усіх чотирьох сторін. Янсон не приховував свого здивування від того, що я тримав у руці два листи.

— Я пишу лише тоді, коли є потреба.

— Ти надіслав мені гарну листівку.

— Засніжений тин? Що ж у ньому такого гарного?

Я зрозумів, що мені вривався терпець.

— Як твої зуби? Біль уже минув? — запитав я, намагаючись приховати роздратування.

— Він то минає, то знову з’являється. Найбільше болить отут зверху справа.

Янсон роззявив пащеку.

— Я нічого не бачу, — мовив я. — Звернись до стоматолога.

Янсон стулив рота. Щось захрумтіло. Його щелепа відвисла — він стояв із розтуленим ротом. Було помітно, що йому боляче. Його мова стала геть нерозбірлива. Я обережно натиснув обома великими пальцями на щоки, намацав щелепу і почав масувати, аж доки він знову зміг стулити рота.

— Було боляче.

— Спробуй не позіхати чи широко відкривати рот упродовж кількох наступних днів.

— Це симптом якоїсь серйозної хвороби?

— Аж ніяк. Не переживай.

Янсон вирушив із моїми листами. Вітер в’їдався в обличчя, коли я йшов назад до хатини.

Того дня по обіді я відчинив двері до кімнати з мурашником. Шматок скатертини, втоплений у мурашнику, здавалось, побільшав. Проте кімната і ліжко, на якому спала Гаррієт, були такими ж, як і в той день, коли ми вирушили в дорогу.

Наступні дні не принесли нічого нового. Я гуляв по кризі, доходячи аж до відкритого моря. Тричі я міряв товщину льоду. Можна було не заглядати до своїх старих бортових журналів, щоб упевнитися: ще ніколи за роки мого перебування на острові крига не була такою товстою.

Одного дня я зняв брезент і спробував оцінити, чи мій човен взагалі ще був придатний для виходу в море, чи, може, він уже задовго простояв на суші й мені може не стати терпцю, щоби привести його до ладу. Я опустив брезент, так і не знайшовши відповіді на жодне з запитань.

Одного вечора обізвався телефон. До мене дуже рідко телефонували. Здебільшого хіба телемаркетери, які намагались переконати мене змінити абонемент або під’єднати Інтернет. Як тільки я їм пояснюю, що я пенсіонер на віддаленому острові, їхній ентузіазм зазвичай відразу пропадає. До того ж я навіть гадки не маю, що таке Інтернет.

Коли я підняв трубку, до мене заговорив незнайомий жіночий голос:

— Це Аґнес Клярстрьом. Я отримала твого листа.

Я затамував подих і не промовив ні слова.

— Алло? Алло?

Я мовчав. Вона спробувала виманити мене з моєї нірки ще декілька разів, а потім поклала слухавку.

Отож це була Аґнес Клярстрьом. Я її знайшов. Лист дійшов до свого адресата. Вона жила неподалік Флєн.