Хеннинг Манкелль - Італійські черевики

Вона дивилась на мене сповненим ненависті поглядом.

— Такі, як ти, — мовила вона. — Повсюди. Вони стоять зі своїми біноклями в кущах.

Прибігла жінка. Вона стала поруч із дівчиною, лівою рукою забрала в неї меча, і я збагнув, що це Аґнес Клярстрьом. Напевно, у закапелках моєї свідомості збереглось обличчя юнки, що дванадцять років тому сиділа у шезлонгу перед моїми стерильними руками в гумових рукавичках.

На ній була синя куртка, застебнута до шиї. Порожній правий рукав був прищеплений до плеча булавкою. Дівчина біля неї дивилась на мене з ненавистю в очах.

Мені хотілося, щоб Янсон забрав мене звідси. Вже вдруге за короткий час крижина під моїми ногами відірвалась і поплила, а я ніяк не міг вибратися на сушу.

Я встав, струсив сніг і пояснив, хто я. Дівчина почала мене штурхати, але Аґнес різким тоном наказала їй забратися геть.

— Мені не потрібен сторожовий пес, — сказала Аґнес. — Сіма бачить усе, що відбувається, та всіх, хто наближається до будинку. У неї зір немов у яструба. Мені навіть здається, що вона мала народитись хижаком.

— Мені здавалося, що вона зарубає мене до смерті.

Аґнес окинула мене бистрим поглядом, але не відповіла.

Я усвідомив, що така ймовірність існувала насправді.

Ми зайшли досередини і сіли в її кабінеті. Десь голосно гепав рок. Аґнес його немов і не чула. Вона так спритно зняла куртку, наче в неї не одна рука, а дві.

Я сів у крісло для відвідувачів. Письмовий стіл був голим, за винятком хіба ручки.

— Як, на твою думку, я зреагувала на твій лист? — запитала Аґнес.

— Не знаю. Мабуть, здивувалась. А може, розгнівалась?

— Мені наче камінь із душі звалився. Нарешті, подумала я! Але потім я замислилась, а чому ж саме тепер? Чому не вчора, чи десять років тому?

Вона відкинулась назад у кріслі. У неї було довге коричневе волосся, заколене простою шпилькою, та ясні блакитні очі. Вона справляла враження сильної й рішучої особи.

Аґнес поклала самурайський меч на поличку при вікні. Вона бачила, що я на нього дивлюсь.

— Колись мені подарував його один чоловік, що стверджував, ніби кохає мене. Коли любов минула, він з якогось дива забрав футляр, але меча залишив. Можливо, він сподівався, що з розпуки я розпорю собі ним живота?

Вона говорила швидко, наче кудись поспішала. Я розказав їй про Гаррієт і Луїз та про те, як усвідомлення всіх моїх зрад змусило мене розшукати її та довідатись, чи вона ще жива.

— Ти цього сподівався? Що я вже померла?

— Колись так. Тепер ні.

Задзвонив телефон. Вона відповіла, на хвильку замовкла, слухаючи співрозмовника, а тоді рішуче випалила у відповідь. У її притулку для дівчат більше нема місця, вона доглядає вже трьох підлітків.

Я потрапив у світ, про який нічогісінько не знав. Аґнес Клярстрьом жила у своєму великому будинку разом із трьома дівчатами підліткового віку, яких за часів моєї молодості назвали б проблемними. Дівчина на ім’я Сіма була родом з якогось непевного передмістя Гетерборга. Скільки їй було років, точно встановити не вдалось. Вона потрапила до Швеції самотньою біженкою, сховавшись у вантажівці, що перетнула шведський кордон у місті Треллеборг. За час довгої дороги з Ірану їй порадили викинути всі документи і, як тільки вона в’їде в Швецію, взяти інше ім’я — щоб не було й сліду того, ким вона була. Тоді ніхто не зможе вислати її з країни, хоч би їм хотілось. Єдине, що в неї було, — записка з трьома словами, які їй, начебто, слід було знати: «Біженка, переслідувана, самотня».

Коли вантажівка зупинилась біля аеропорту Стуруп, водій вказав на будівлю термінала й порадив звернутися до поліції. Тоді їй було одинадцять чи дванадцять, а тепер уже близько сімнадцяти, і після того, що її спіткало у Швеції, вона почувається впевнено лише з самурайським мечем у руках.

У будинку Аґнес Клярстрьом було ще двоє дівчат, одна з них на той момент утекла. Довкола дому не було загорожі, двері не замикалися. Але того, хто виходив без дозволу, вважали втікачем. Якщо таке часто повторювалось, Аґнес урешті вривався терпець. Тоді наставала черга закладів із міцними воротами та великими в’язками ключів.

Утікачку звали Міранда, вона була африканкою з Чаду, і ймовірно подалася до однієї зі своїх подруг, яка чомусь мала ймення Ті-Беґ [8] Tea-Bag (англ.). — пакетик чаю. . Міранді було шістнадцять, вона прибула з родиною з табору для біженців ООН. Її батько, столяр, простий та дуже побожний чоловік, швидко занепав духом від усякчасного холоду та відчуття, що все не так, як йому хотілось. Він зачинився в найменшій із трьох кімнат, де жила велика сім’я, в тій кімнатці навіть не було меблів, а лише маленька купка африканського піску, витрушеного з порваних сумок по прибутті на нову батьківщину. Його дружина тричі на день ставила під дверима тацю з їжею. Вночі, коли всі спали, він виходив у туалет, а може, й навіть інколи на самотні нічні прогулянки. Принаймні саме так уважали його родичі, бо часом бачили зранку на підлозі мокрі відбитки взуття. Врешті Міранда не витримала й одного вечора просто пішла геть, можливо, щоб вернутися назад. Нова країна виявилась глухим кутом. Невдовзі її так часто затримували за крадіжки, що спеціальних закладів їй уже було не уникнути.