Хеннинг Манкелль - Італійські черевики

Постійно перевищуючи швидкість, я посеред ночі добрався до Стокгольма, ненадовго заснув у машині, аж поки не змерз, і поїхав далі у Сьодертельє. Їхати далі я вже був не в змозі. Я добрався до мотелю й одразу заснув, тільки-но прихилившись до подушки. Близько першої години наступного дня я виїхав далі в південному напрямку, перед тим зателефонувавши Янсонові і залишивши йому повідомлення з запитанням, чи не міг би він забрати мене пів на шосту вечора. Я не знав, чи він їздив у темряві. Я міг лише сподіватись на те, що він прослухає повідомлення і що його гідрокоптер обладнаний потужними фарами.

Янсон чекав на мене в порту. Він розповів, що годував моїх тварин. Я подякував йому і сказав, що мушу якнайшвидше дістатися додому.

Коли ми були на місці, Янсон відмовився взяти з мене плату.

— Не можна вимагати грошей від свого лікаря.

— Я не твій лікар. Ми вирішимо це, коли ти приїдеш сюди наступного разу.

Я все ще стояв на пірсі, коли він зник за скелями, а світло його фар розтануло у темряві. Враз я побачив, що мої пес та кіт сидять біля мене на пірсі. Я нахилився і погладив їх. Пес, здавалося, схуд. Я залишив свою сумку на пірсі: не мав сили думати про неї.

На острові, як і в трейлері, нас було троє. Проте тут ніхто б не став на мене нападати. Я відчув неймовірне полегшення, ввійшовши до кухні. Я насипав тваринам корму, сів за стіл і заплющив очі.

Вночі мені не спалось. Раз ураз я вставав. Небо було ясне, з повним місяцем. Світло місяця осявало скелі та білу кригу. Я взув чоботи, надягнув шубу і зійшов до пірса. Пес навіть не зауважив, що я вийшов, а кицька розплющила очі, але навіть не ворухнулась на кухонному тапчані. Надворі було холодно. Валізка, що лежала на пірсі, розчинилась і з неї вивалились сорочки і шкарпетки. Я і цього разу її не чіпав.

Саме тоді, коли я стояв на пірсі, раптом усвідомив, що попереду мала бути ще одна подорож. Упродовж тих дванадцяти років я зумів переконати себе, що в ній не було необхідності. Зустріч із Луїз і наші довгі нічні розмови змінили ситуацію. Мене ніхто не змушував їхати в ту подорож. Я сам цього хотів.

Десь живе молода жінка, якій я ампутував не ту руку. Тоді їй було двадцять років, тож зараз їй мало бути тридцять два. Я пам’ятав її ім’я — Аґнес Клярстрьом. Стоячи на тому залитому місячним сяйвом пірсі, я згадав усі подробиці, наче щойно прочитав її медичну картку. Вона була родом з одного з південних передмість, Аспудден чи Баґармоссен. Все почалось із болю в плечі. Вона була професійною плавчинею. Досить довго вона і її тренер пояснювали все перенапруженням. Коли врешті-решт від болю в плечі вона вже не могла зайти в басейн, то звернулась до лікаря, щоби провести ґрунтовне обстеження. Далі все розвивалось дуже швидко, в неї виявили злоякісну пухлину кістки, єдиним виходом була лише ампутація, хоча для неї це стало би справжньою катастрофою. Бувши видатною плавчинею, вона на все життя стала б однорукою калікою.

Операцію повинен був робити навіть не я, адже вона лікувалася в одного з моїх колег. Його дружина потрапила в тяжку аварію, і всі його заплановані операції були хаотично розподілені поміж нами, ортопедами. Аґнес Клярстрьом потрапила на мій операційний стіл. Операція тривала понад годину. Я й досі пам’ятав увесь процес, коли персонал мив та готував не ту руку. Моїм обов’язком було проконтролювати, що під моїми інструментами лежить саме та рука. Але я поклався на персонал. Через місяць я отримав повідомлення від управління охорони здоров’я про те, що на мене написано заяву.

Це було понад дванадцять років тому. Я понівечив життя Аґнес Клярстрьом і своє теж. А що гірше — після проведення подальших обстежень було відкинуто необхідність ампутувати руку з пухлиною.

Мені ніколи не спадало на думку розшукати її. Я розмовляв з нею лише після операції, поки вона все ще була напівсвідома. Я викреслив її, як виконану справу. Доки не отримав листа від управління охорони здоров’я.

Була третя година ночі. Я вернувся до хатини і сів за стіл. Я все ще не відчиняв дверей до кімнати з мурашником. Напевно, я боявся, що вони кинуться з дверей, коли я відчиню.

Я подзвонив у телефонну довідку, виявилось, що в Стокгольмі нема нікого з таким іменем. Я попросив жінку на ім’я Елін пошукати за цим іменем у цілій Швеції. Знайшлась одна Аґнес Клярстрьом, і, можливо, це була вона. Вона жила в муніципалітеті Флєн, у садибі в селі Сонґлєдсбюн. Я записав її адресу та номер телефону.

Пес спав. Кішка сиділа надворі в місячному сяйві. Я встав і пішов у кімнату, де ще досі стояв бабусин ткацький верстат із напівзітканим ганчір’яним килимком. У моєму розумінні нема нічого, що чіткіше зображало би смерть і її раптовість. Так і не закінчений ганчір’яний килимок як наше життя. На полиці, де колись лежали клубки ганчірок, я зберігав деякі важливі мені документи. Невеличкий стос паперів, починаючи від досить-таки поганих студентських оцінок, які мій батько з гордості завчив напам’ять, і до клятої копії звіту про ампутацію. Мені завжди вдавалось із легкістю розставатися з документами, що для інших були неабиякою цінністю. Зверху лежав заповіт, що його склав один адвокат, загнувши за це безсоромно високу ціну. А тепер я мусив змінити його, адже у мене з’явилась дочка. Але не це змусило мене зайти в кімнату з ткацьким верстатом, де ще досі пахло бабусею. Я витягнув опис операції від 9 березня 1991 року. Хоча я й знав текст напам’ять, я поклав його перед собою на стіл і прочитав.