Хеннинг Манкелль - Італійські черевики

— Я не заможний.

— А я думала, лікарі непогано заробляють?

— Я вже давно не працюю, я пенсіонер.

— Без грошей у банку?

Невже вона мені не вірила? Я вирішив, що моя підозріливість — це наслідок утоми від безсонної ночі та затхлого повітря. Неонові лампи на стелі не просто світили, вони втупились у наші голови, пильнуючи нас.

Вона продовжувала розповідати про Караваджіо, і врешті я зрозумів дещо про цю її пристрасть. Луїз була музеєм, який повільно, кімната за кімнатою, наповнювався її інтерпретаціями витворів великого художника. Для неї він жив не чотириста років тому, а тепер, у якійсь із тих покинутих хат у лісах, що оточували її трейлер.

Вряди-годи до прилавка підходили ранкові відвідувачі й оглядали меню. «Подвійний, середній, маленький гамбурrep, вечірнє меню». Навіть у таких брудних ресторанах, як цей, відбуваються важливі розмови, подумав я. На мить зачаджений зал перетворився на картинну галерею.

Моя донька розповідала про Караваджіо так, наче він був її близьким родичем, братом або чоловіком, якого вона любила і з яким мріяла жити. Звали його Мікеланджело. Його батько Фермі помер, коли сину було шість років. Він його майже не пам’ятав — батько був лише тінню в його житті, ненаписаним портретом однієї з його внутрішніх галерей. Його мати прожила довше, аж до його дев’ятнадцятиліття. Її особа оповита таємницею, ненависним безслівним гнівом.

Луїз розповідала про портрет Караваджіо, що його написав художник Леоні чорною та червоною крейдою. Картина нагадувала стародавній поліцейський фоторобот, вивішений на стіні. Червоне з чорним, кров із вугіллям. Він зосереджено дивиться на нас із картини, ніби намагається з’ясувати, чи ми існуємо насправді, чи лише в його уяві. У нього темне волосся, борода, широкий ніс, очі в обрамленні високих дугастих брів, — одні називали його красенем, інші вважали, що він був, ніде правди діти, кримінальним типом, жорстоким та сповненим ненависті, хоча й із безперечним талантом зображати людей та їхні рухи.

Наче завчений напам’ять вірш, Луїз процитувала якогось кардинала, здається, він називався Борромео, я не певен, чи правильно розчув. Він писав: «...свого часу я знав у Римі одного художника, що славився поганою поведінкою, шкідливими звичками і завжди ходив у брудному та подертому одязі. Цей художник, мавши темперамент брутального розбишаки, у мистецтві не добився нічого путнього. Єдине, на що він тратив пензлі, були картини з зображенням таверн, п’яниць, хитрих ворожок та картярів. Малювання цих ницих людей давало йому незбагненне задоволення».

Караваджіо був не лише художником від Бога, але й дуже небезпечною особою через свій жорстокий темперамент та задерикуватість. Він часто вдавався до кулаків та ножів і одного разу навіть убив людину в бійці за результат тенісного матчу. Але найбільша небезпека полягала в тому, що на картинах він зображав свій страх. Те, що він не ховав його в тіні, робило і робить його особливо небезпечним.

Луїз розповідала про Караваджіо та про смерть. Вона є на всіх його картинах, у червоточині в яблуці, що лежить у кошику з фруктами, або в погляді того, кому невдовзі відрубають голову. Вона казала, що Караваджіо так і не знайшов те, що шукав. Завжди знаходив щось інше. Як-от коней, яких він малював. Зі спіненими мордами, так, наче бачив у них самого себе. Він малював усе. Усе, крім моря.

Луїз сказала, що так сильно його картини вразили її тому, що в них можна зануритись. На них завжди є місце, куди вона могла переміститись. Вона могла бути однією з тих людей і не боятись, що її проженуть. Скільки разів вона втішалася його картинами, їхніми делікатними деталями, створеними пензлем та пучками пальців, що гладили вирвані з мороку темних тонів обличчя.

Луїз перетворила просмерділий фаст-фуд на італійське узбережжя 16 липня 1609 року. Стояла нестерпна спека. Морським узбережжям на південь від Рима іде Караваджіо, він нагадує рештки корабля в людській подобі. Маленька felucca (Луїз так і не спромоглася з’ясувати, що це) понеслась геть за вітром. На борту залишились його картини, пензлі, фарби та валізка з його брудним і поношеним одягом і взуттям. На березі крім нього нема нікого, римське літо неймовірно задушливе, освіжити може хіба прохолодний морський бриз, йому докучає кусюча комашня, що впорскує смерть у його жили. Теплими вологими ночами, коли він знесилено завалювався в пісок, на нього нападали комарі, після чого збудники малярії потрапляли до його печінки. Різко спалахували перші приступи гарячки, наче неждані напади грабіжників. Він ще не знає, що помре і ще не створені, але вже задумані картини навіки застигнуть в його уяві. «Життя — це мрія, що тікає», — казав він колись. Хоча, можливо, цю поетичну істину сформулювала Луїз.