— Коли мені страшно, я завжди голодна, — сказала Луїз. — Іншим стає зле. А я мушу їсти.
Ми сіли в охололе авто.
Біля в’їзду в місто я бачив нічний фаст-фуд. Ми поїхали туди. Там сиділо декілька товстих лисих раґґарів [5] Passapu — носії шведської субкультури, що виникла у 1950-х роках і відзначається любов’ю до рок-н-ролу і великих американських автомобілів.
, які, здається, і далі жили в далеких 1950-х роках. Усі вони були п’яні, як завжди, — крім одного, того, хто мав їхати за кермом. Надворі стояло велике блискуче «шевроле». Коли я проходив повз них, запахло гелем для волосся.
На моє здивування, я почув, що вони розмовляють про оперного співака Юссі Бйорлінґа. Луїз теж звернула увагу на їхню голосну п’яну розмову. Вона непомітно показала пальцем на одного з чотирьох чоловіків із золотими кульчиками у вухах, животом, випнутим із джинсів, та салатним соусом у кутиках рота.
— Брат Улофсон, — стиха сказала вона. — Ця компанія називає себе «Брати Brothers». У брата гарний голос. Молодим він співав соло в церкві. Але підлітком став раґґаром і перестав співати. Дехто вважає, що він міг далеко піти, навіть підкорити оперну сцену.
— Чому тут нема звичайних людей, — сказав я, читаючи меню. — Чому всі, кого ми зустрічаємо, такі дивні? Італієць-швець, старий раґґар, що розмовляє про Юссі Бйорлінґа?..
— Не буває звичайних людей, — сказала вона. — Це перекручене уявлення про світ, яке нам уперто нав’язують політики. Наче ми безконечна сіра маса, що не може і не хоче визнати, що ми різні. Скільки розмов точиться довкола банальності, якої насправді не існує. Або, можливо, так деякі політики виправдують своє зневажливе ставлення до людей. Я часто задумувалась над тим, щоб почати писати листи ще й шведським політикам. Сірим кардиналам.
— Кому?
— Я їх так називаю. Можновладці. Ті, що отримують мої листи і замість відповіді надсилають лише свою ідольську фотографію. Сірі кардинали.
Вона замовила страву під назвою «Королівський обід», а мені вистачило й горнятка кави, пачки чіпсів та гамбургера. Вона справді зголодніла. Здавалось, наче вона хоче запакувати до рота все, що на таці.
Це було неапетитно. За столом вона поводилась так, що мені було соромно. «Як бідна дитина», — подумалось мені. Я пригадав подорож до Судану з групою ортопедів, які повинні були з’ясувати, як краще будувати протезувальні клініки для постраждалих від мін. Саме тоді я побачив бідних дітей, які з шаленим відчаєм накидаються на їжу — декілька рисових зернят, овочі, а може, печиво з якоїсь далекої країни, що надає гуманітарну допомогу.
Окрім чотирьох раґґарів, які, наче печерні люди, вилізли з минулого, у ресторані сиділо ще декілька водіїв вантажівок. Вони посхилялись над своїми тацями, ніби поснули або поринули в роздуми про скінченність життя. Було також декілька дівчаток, зовсім юних, не більше чотирнадцяти-п’ятнадцяти років. Вони перешіптувалися, заходилися сміхом і продовжували шептатись. Я пам’ятав це взаємне непохитне підліткове відчуття довіри. Ці обіцянки мовчати, яких ніколи ніхто не дотримувався і розголошував таємниці за першої ж нагоди. Однак вони були надто юні, щоб сидіти в такому місці серед ночі. Мене це обурило. Хіба їм не час спати? Луїз вловила мій погляд. Вона поглинула свою королівську страву, перш ніж я встиг зняти кришку з кавового горнятка.
— Я їх ніколи давніше не бачила, — сказала вона. — Вони не місцеві.
— Хіба ти знаєш усіх, хто живе в цьому місті?
— Ні, але я впевнена, що вони не звідси.
Я спробував пити каву, але вона була надто гірка. Я подумав, що варто було б вернутись у трейлер і поспати хоч кілька годин, перш ніж доведеться знову їхати до лікарні. Але ми засиділись аж до світанку. Раґґари вже пішли, як і ті дівчатка. Я геть випустив з уваги, коли зникли водії вантажівок. Раптом їх там не стало. Луїз теж не звернула уваги на їхній відхід.
— Бувають люди — перелітні птахи, — сказала вона. — Вони долають великі дистанції на північ чи південь лише вночі. Вони полетіли далі, а ми й не зауважили.
Луїз пила чай. Двоє темношкірих чоловіків за прилавком розмовляли нечіткою шведською, що в їхньому виконанні звучала мелодійно-тужливо. Час від часу Луїз перепитувала, чи не варто нам вернутись до лікарні.
— Вони мають твій номер — на випадок, якби щось сталося, — сказав я. — Ми спокійно можемо залишитися тут.
Власне кажучи, на нас чекала нескінченна розмова, хроніка майже сорока років. Можливо, ресторан із неоновими лампами і запахом смаженої олії був саме тими, потрібними, лаштунками?
Читать дальше