Я слухав із захватом. Тільки тепер я побачив її справжню. У мене була дочка, яка справді знала, що значило бути людиною. У мене не виникло найменшого сумніву щодо того, що вже давно покійний художник Караваджіо був одним із її найближчих друзів. Вона однаково добре приятелювала як із мертвими, так і з живими. Хоча, можливо, з мертвими краще... Вона безперестану розповідала, аж доки різко не стихла. Чоловік за прилавком прокинувся. Позіхаючи, він відкрив пакет із картоплею фрі, яку висипав у гарячу олію.
Ми довго сиділи мовчки. Потім вона встала і наповнила своє горня.
Коли вона повернулась, я розповів їй про те, як одного разу ампутував пацієнтові не ту руку. Я зовсім не підготувався до цього, слова полилися самі собою, так, наче в той момент годі було уникнути розповіді про подію, яку я досі вважав найважливішою у своєму житті. Спершу вона наче не розуміла, що те, що я їй розказував, стосувалось мене. Але врешті-решт вона збагнула, що мова йшла таки про мене. Дванадцять років тому сталася фатальна помилка. Я отримав догану. Вона могла б зовсім не завадити моїй професійній кар’єрі, якби я прийняв її до уваги. Але я вважав, що вона несправедлива. Я захищався, аргументуючи неприйнятними умовами праці. Черги тяжкохворих невпинно росли, тоді як звільнення все частішали. Я безперервно працював. І от чаша переповнилась. Під час однієї операції по дев’ятій ранку одна молода жінка втратила свою абсолютно здорову праву руку вище ліктя. Хірургічне втручання не було складним, безсумнівно, ампутація — це аж ніяк не буденна річ, проте тоді ніщо не віщувало, що це була фатальна помилка.
— Як таке могло статися? — запитала Луїз, коли я замовк.
— Могло, — відповів я. — Якщо довго житимеш, то зрозумієш, що нема нічого неможливого.
— Я б хотіла дожити до старості, — відповіла вона. — Чому ти такий різкий? Чому ти так розсердився?
Я сплеснув руками.
— Я не навмисне. Мабуть, це через утому. Вже майже пів на сьому ранку. Ми провели тут усю ніч. Нам варто поспати хоч кілька годин.
— Тоді їдьмо додому, — промовила вона і піднялась. — З лікарні так і не телефонували.
Я не вставав.
— Я не можу спати в тому вузькому ліжку.
— Тоді я ляжу на підлозі.
— Ми встигнемо лише доїхати додому, щоб тут же знову вертатися до лікарні.
Вона знову сіла. Я бачив, що вона втомлена не менше за мене. Чоловік за прилавком знову заснув із розкритим ротом, аж нижня щелепа звисла йому до грудей.
Неонова лампа на стелі не спускала з нас свого хитрого драконячого ока.
Світанок здавався визволенням.
О пів на дев’яту ми повернулися до лікарні. В повітрі кружляли поодинокі сніжинки. У дзеркалі заднього бачення на мене дивилось моє втомлене обличчя. Щось у мені замлоїло, відчуття невідворотності смерті.
Я був на схилі свого віку, в самому епілозі. Попереду було ще декілька входів-виходів, але вже небагато.
Я геть поринув у задуму, через що пропустив заїзд до лікарні. Луїз здивовано на мене поглянула.
— Нам треба було повернути праворуч.
Я не відповів, об’їхав квартал і потрапив на правильну дорогу. Біля пункту невідкладної допомоги стояла одна з тих медсестер, яка приймала нас уночі. Вона курила, і, здавалось, не впізнала нас. У давні часи, подумав я, вона могла бути однією з героїнь картин Караваджіо.
Ми зайшли всередину. Двері до палати, де залишилась Гаррієт, були відчинені. У палаті нікого не було. По коридору йшла медсестра. Я спитав про Гаррієт. Вона зміряла нас поглядом. Вочевидь, ми були схожі на мокриць, які вилізли з-під холодного каміння, перебувши там ніч.
— Пані Гьорнфельдт вже нема, — сказала вона.
— Куди ви її перевели?
— Ми її нікуди не переводили. Вона втекла сама — одягнулась і зникла. І ми не змогли нічого вдіяти.
Вона здавалася сердитою, так наче Гаррієт обдурила саме її.
— Невже її ніхто не побачив?
— Медсестри регулярно заглядали в її палату. Чверть по сьомій її вже не було.
Я глянув на Луїз. Вона повела очима, і я сприйняв це як сигнал.
— Вона нічого не залишила? — запитала Луїз.
— Ні, нічого.
— Тоді вона точно поїхала додому.
— Вона повинна була повідомити нас, якщо не хотіла більше залишатись.
— Така вже вона є, її не зміниш, — сказала Луїз. — Вона моя мама.
Ми вийшли з лікарні крізь запасний вихід.
— Я її знаю, — повторила Луїз. — І знаю, де вона. У нас є домовленість ще з мого дитинства. Найближче кафе — місце зустрічі, якщо загубимось.
Ми обійшли лікарню аж до головного входу. У великому фойє була кав’ярня.
Читать дальше