Хеннинг Манкелль - Італійські черевики

Луїз провадила розповідь про своє життя. Колись вона мріяла стати альпіністкою. Коли я запитав її чому, вона відповіла, що боялась висоти.

— І що ж у тому доброго? Висіти на шнурках на прямовисних скелях, якщо боїшся навіть вилізти на драбину?

— Мені здавалось, що я від цього отримаю значно більше, ніж ті, хто не боїться висоти. Одного разу я спробувала лізти на гору в Лапландії. Скеля не була крутою, але мені не вистачало сили в руках, тож я поховала мрію стати альпіністкою в заростях гірського вересу. Приблизно на рівні Сундсвалля я припинила оплакувати свою втрачену мрію і вирішила замінити її наміром навчитися жонглювати.

— І тобі це вдалось?

— Я й досі можу досить довго втримувати в повітрі три м’ячики. Чи три пляшки. Але я так і не зуміла вдосконалити це вміння до тої межі, яка б мене задовольняла.

Я чекав на продовження. Хтось відчинив скрипучі вхідні двері ресторану, від чого повіяло холодом, аж поки двері знов не зачинились.

— Я думала, що вже не знайду того, що шукала, — сказала вона. — Адже я навіть не знала, чого хотіла. Точніше, я знала, чого мені хотілось, але разом із тим розуміла, що це неможливо.

— Батька?

Вона кивнула.

— Я намагалася знайти тебе в своїх іграх. Кожен одинадцятий чоловік, який проходив повз мене на вулиці, був моїм батьком. Я ніколи не плела вінків на свято літнього сонцестояння, аби побачити уві сні свого судженого. Я плела їх ціле море, щоб побачити тебе. Але ти не з’являвся. Пам’ятаю, як одного разу була в церкві. Там на вівтарі висіла ікона — Ісус у світлі, осяяний знизу вверх. Два римські солдати на колінах із жахом усвідомлюють, що вони накоїли, розіп’явши його на хресті. Раптом я усвідомила, що одним із цих солдатів був ти. Так, наче в нього було твоє обличчя. Коли я побачила тебе вперше, на тобі був шолом.

— У Гаррієт не було фотографій?

— Я питала її, скрізь обшукала. Їх не було.

— Ми часто фотографувались. Усі знімки зберігала вона.

— Мені вона сказала, що їх не було. Якщо вона їх спалила, то відповідатиме за це перед тобою.

Вона пішла долити собі чаю. Один із чоловіків, який працював на кухні, спав із відкритим ротом, спершись на стіну.

Цікаво, що йому снилось.

Далі у хроніці її життя з’явився кінь і вершник.

— У нас ніколи не було достатньо грошей, щоби я могла їздити верхи. Навіть тоді, коли Гаррієт почала керувати взуттєвим магазином і більше заробляла. Інколи я не можу не гніватись, згадуючи, якою скупою вона була. Я ходила по той бік загорожі й дивилась, як інші дівчатка їздили верхи, немов горді маленькі войовниці. Мені здавалось, наче я мусила бути собі і конем, і вершником. Я розділилась на дві частини, одною з яких був кінь, а другою — верхівець. Коли я добре почувалась і легко вставала вранці, то я сиділа верхи, і в моєму житті все йшло, як по маслу. Але в моменти, коли мені зовсім не хотілося вставати з ліжка, я сама ставала конем, що забився в кут загорожі й нікого не слухався, хоч би як сильно його шмагали батогом. Я намагалася злитись із конем в одне ціле. Мені здається, це допомогло мені витерпіти всі труднощі дитинства. А може, й не лише дитинства. Я сиджу на коні, і він мене несе, якщо тільки я сама не скидаю себе з сідла.

Вона раптово замовкла, наче пожаліла про сказане.

Була п’ята ранку. В ресторані ми були самі. Чоловік, який спирався на стіну, і далі спав. Його колега повільно насипав цукор у спорожнілі цукернички.

Ні з того, ні з сього Луїз викрикнула:

— Караваджіо. Сама не знаю, чому якраз зараз він прийшов мені до голови зі своїми шаленствами та небезпечними ножами. Можливо, тому, що якби він жив у наш час, то дуже ймовірно намалював би цей фаст-фуд і людей, як ми з тобою.

Художник Караваджіо? Я не міг згадати його картин, пам’ятав лише саме ім’я. У втомленій голові зринув розмитий образ із темними кольорами та жорстокими й завжди дуже драматичними мотивами.

— Я не розуміюсь на мистецтві.

— Я теж. Але якось я побачила картину з чоловіком, який тримав у руці відтяту голову. Коли я дізналася, що саме так художник зобразив самого себе, я відчула потребу дізнатись про нього більше. Я вирішила відвідати всі місця, де були його картини, бо репродукції в альбомах мене не задовольняли. Замість прощ по церквах та монастирях я здійснювала паломництво місцями Караваджіо. Як тільки мені вдалось назбирати достатньо грошей, я вирушила в Мадрид та інші міста, де були його картини. Я знаходила найдешевше житло, часом навіть ночувала на лавці у парку. Але я побачила його картини, я пізнала людей, яких він малював, вони стали моїми супутниками. Проте до кінця мені ще далеко. Сподіваюсь, ти оплатиш подорожі, які я ще маю здійснити.