Андрей Бондарь - І тим, що в гробах

Із народженням дочки моя хронічна любов до анімації отримала нове загострення. І тепер я, 35-річний батько, щодня садовлю малу Варвару на коліна, і ми дивимося старі-добрі радянські мультики.

Майже всі люди, народжені в СРСР, свято переконані, що нічого кращого під сонцем так і не створено. В нашої людини можна відібрати все: — серпасто-молоткастий паспорт, гімн Михалкова, гроші з ощадкнижки і ковбасу по 2,20, — і вона сприйме це зі стоїчним спокоєм. Коли ж їй скажеш, що Котьоночкін із Назаровим і Татарський із Черкаським — ніщо порівняно з «Томом і Джеррі» і «Качиними історіями» — це буде ударом нижче пояса. «Усе забирай — а мультиків не займай!» — скажуть мільйони пострадянських людей.

Штука в тому, що я теж досі ношу в собі подібну переконаність. І це лише підкреслює простий факт: закладені в дитинстві образи неможливо розлюбити, бо це означало б плюнути у власне минуле. Плюнути в себе малого у смішній білій кепочці, який летить у сонячний недільний день додому на звуки «Ну, постривай!», почуті з чийогось вікна.

Ти біжиш стрімголов, бо ось-ось мають показати нову серію, а ти реально пропустив уже цілих 2 хвилини. Біля пошти зашпортуєшся і падаєш — головою на бетон. Юшить кров, і ти повзеш навкарачки. Очі твої залиті кров’ю, тобі боляче, якась тітка кричить: «Викличте “швидку”!», навколо тебе шум і шарпанина, звідкись з імли долинає батьків голос. Ось він уже тебе несе додому, а кров скрапує йому на вилогу піджака. І ти питаєш, уже немовби з потойбіччя: «Тату, встигнемо?».

І ось ви вдома, де зібралися за святковим столом гості і їхні діти додивляються 12-ту серію, а ти встигаєш вихопити своїм спухлим оком, що Вовк-Папанов знову, як завжди, покараний долею, а Заєць-Рум’янова знову врятувався. Тебе везуть «швидкою» — зашивати рани під загальним наркозом. Потім ти повертаєшся з батьком додому, звідки вже кудись вивітрилися гості, по телевізору йде «Міжнародна панорама», а в тебе вище брови — сантиметровий шрам імені «Ну, постривай!».

Мультики у твоїй голові — це як шрами на тілі, які залишаться з тобою до кінця. Спочатку вони лоскочуть, потім сверблять і заживають. Як тобі здавалося, назавжди.

Однак тобі мало цього, і ти, озброївшись виховним пафосом, намагаєшся передати свій досвід молодому поколінню. Я кажу своїй дворічній доні, що не розуміє ще важливих дорослих слів — «минуле» і «пам’ять»:

— Оце, Варко, татове минуле, поглянь.

І Варка дивиться на Вовка із Зайцем уже своїми очима. Вона так само, як і я колись, співчуває Зайцеві, але по-справжньому любить Вовка, бо той колоритний і фактурний. Вона ще не розуміє філософського складника «Ну, постривай!» — просто одна тваринка бігає за другою. Вона не розуміє, чому це Вовк — поганий. Кумедний і симпатичний невдаха — ось хто такий Вовк. В її світі взагалі ще нема нічого поганого — є добре і дуже добре.

А поруч сиджу я і також переглядаю свої «дитячі університети» — «Їжачок у тумані», «Карлсон», «Троє з Простоквашина», «Крихітка Єнот». У кожному мультику своя філософія й дидактика. Хоч найбільше, певна річ, ностальгії.

Часом я ловлю себе на думці, що малим бачив у них щось зовсім інше, ніж тепер. Чомусь іноді народжується дослідницький апломб: ну, добре, тоді мені могли вішати локшину на вуха, але тепер я знаю, що за всім цим прекраснодушним і естетично переконливим мультиплікаційним мистецтвом стоїть чорна тінь системи. І саме мультики були її знаряддям, формуючи поведінкові й ціннісні установки нового радянського громадянина. «Умка» вчив виживати в умовах Крайньої Півночі. «Чебурашка» морально готував до біологічних мутацій, «Вовка-тренер» — до зустрічі з позаземними цивілізаціями. Якщо понишпорити гарненько, можна багато всілякого придумати.

От взяти, наприклад, мультфільм «Як Петрик П’яточкін слоників рахував» режисера Олександра Вікена. Якщо проаналізувати цю стрічку з погляду репресивних практик, то раптом виявиться, що цілі покоління радянських дітлахів та їхніх українських наступників пригріли змію на грудях. «Петрик П’яточкін» — зовсім не той, за кого себе весь час видавав. І в цій важкій і неприємній правді треба, нарешті, собі зізнатися.

Насправді цей мультик — про ламання особистості в умовах тиску колективістської ідеології. Причому, як усякий впливовий твір, він зроблений естетично переконливо і по-справжньому талановито. Важливий також й історичний контекст. Надворі 1984 рік — відверта андроповщина з останнім радянським «закручуванням гайок». Прогульників школи ловлять у кінотеатрах люди в цивільному. За запізнення на роботу — суворі догани і звільнення. Розперезаних за часів брежнєвського застою громадян, що в повітрі вже відчули запах свободи, востаннє намагаються якось дисциплінувати. Аж раптом на екрани виходить «Петрик П’яточкін» — практичний посібник із приборкання непокірних.