Андрей Бондарь - І тим, що в гробах

Мені неодноразово доводилося чути на свою адресу чимало неприємних речей і нищівних характеристик. Однак неабияким еґоїзмом було б вважати себе унікальним. Світ буквально сплетений із неприємних речей і нищівних характеристик. А люди навколо — ходячі лабораторії комплексів, фобій і страхів, викликаних неприємними речами та нищівними характеристиками, які, своєю чергою, теж витворені не небездоганними людьми, а такими ж ходячими лабораторіями. І нема на те ради.

Хтось усе це почав, хтось був перший, хтось перший образив свого ближнього, комусь першому щось дуже не сподобалося. Хтось другий підхопив. Хтось третій засвоїв метод. Хтось четвертий його вдосконалив і розвинув. Далі все лише наростало й накопичувалось. І якщо сьогодні уявити поступ людської цивілізації як історію образ, то на думку не спадає нічого іншого, крім гігантської силіконової або ґумової кулі, яка котиться, поглинаючи чимраз нові образи на своєму шляху. І от коли вона вибухне і рівномірно розіллється земною поверхнею, це буде справжній кінець світу. Світ просто не виживе під шаром суцільної образи.

Але такої кулі, звісно, немає. І образ інших людей немає. Взагалі вони є — їх особисто для тебе немає. В тебе є свої. Було б наївністю вважати, що тебе турбують чужі образи. Ти можеш скільки завгодно розводитися, що тобі за когось там боляче. Все це обман. Тобі боляче тільки за себе самого. І ти, зрештою, сам у всьому винен. Бо твої образи — це те, що було в тобі завжди, і ніхто в них, крім тебе самого, не винен. А якщо хтось тебе образив, значить, ти заслуговуєш на це. Образа була в тобі задовго перед тим, як хтось її артикулював. Ти на неї чекав. Ти до неї завжди був внутрішньо готовий. Те, що тобі в цю мить неприємно або боляче, свідчить лише про те, що тобі не вдалося її уникнути, прошланґувати. А ти хотів, ти хотів до самого кінця прожити так, ніби її немає.

Він сказав так: «Ти не напишеш нічого великого. Ти не напишеш роману. Ти втрачений для літератури». Він сказав це без злості. Я б зрозумів злість. Я б усе зрозумів, включно з бажанням образити. Але в нього не було такого бажання. Ні злості, ні бажання образити. На цю мить я переконаний у цьому навіть більше, ніж у тому, що Ісус помер за наші гріхи і воскрес на третій день. Він не з тих, хто ображає. Я це знаю. Тобто хтось інший, мабуть, на нього дуже б образився, але не я. Я знаю, що не напишу нічого великого. І знаю, що втрачений для літератури. А вже те, що роман для мене — завдання непідйомне, взагалі не викликає в мене жодних сумнівів. Непідйомне. Романи пишуть романісти. Їх буквально одиниці на весь величезний огром людства. Романістів мало. Це штучний продукт. Людей з епічним мисленням, здатних тримати в голові купу сюжетних ходів, створювати сонми колоритних персонажів чи чудово виписаних і типових героїв у колоритних обставинах чи, як воно там правильно, доводити великі ідеї до прекрасного фіналу або священного краху — мізерно мало. І якби я був такою людиною — обраною для цієї справи, я точно би знав про це. Мені б давно подали знак. Але ніхто нічого ніколи не подав — жодного знаку чи натяку.

Він просто сказав ні сіло ні впало — ми виходили на перекур, а він був трохи напідпитку і просто ляпнув. Таке в людей іноді трапляється — осяяння, з яким одразу ж кортить поділитись. «Кортить» — неточне слово. Таке просто знаходить собі шлях. Якась внутрішня сила виштовхує такі слова назовні. Він раптом подивився на мене і побачив: «Ти не напишеш нічого великого». Подивився на мою бороду чи на мої очі, чи на мій ніс, чи на якусь іншу деталь моєї зовнішності і побачив цю мою втраченість для літератури. «Ти не напишеш роману. Ти втрачений для літератури».

Цікаво, що ми ж узагалі про літературу не розмовляли. Все, що було до і після цих слів, не стосувалося серйозних речей. На нього щось найшло. Якась абсолютна правота, містичне осяяння. Таке трапляється іноді з людьми. Я так не вмію. Я взагалі мало що вмію. Романів я точно не вмію. Я вмію бігати на короткі дистанції. Вмію взяти старт і пробігти швидко кількадесят метрів. Вмію від турнікетів у метро добігти до поїзда, який стоїть з відчиненими дверима. Забігти у вагон і зупинитись. І от ця зупинка мене завжди добивала. Я брав добрий старт, я перестрибував через чотири сходинки, я біг, оминаючи, як лижник-слаломіст, пасажирів, які йшли мені назустріч, я забігав у вагон — і зупинявся. І це мене завжди вирізняло. Заскочивши до вагона, де сидять і стоять люди, я ніколи не біжу далі. А дарма.