Андрей Бондарь - І тим, що в гробах

Романіст би на моєму місці біг далі — далі по вагону. Він би точно не зупинився. А я завжди зупиняюсь. А романіст ніколи не зупиняється. У нього є мета — типовий персонаж у типових обставинах, велика ідея — спокута, провина, образа, травма, страх, тіні минулого, велич духу… Що завгодно — тільки не зупинятись, а довести місію до кінця. А я зупиняюся. І тут важлива ця мить: ти забігаєш, у тобі є якась енергія, а навколо всі стоять. І в цю мить важливо не зупинитись, важливо не змиритися з цим гнітючим спокоєм пасажирів. А я не вмію. Я завжди зупиняюсь, і за кілька секунд мене вже не відрізнити від усіх інших пасажирів — типових персонажів у типових обставинах. І от ця мить переходу від людини, яка біжить, до людини, яка стоїть, мене й губить. Тому я не романіст. Романіст не зупиняється. Він весь час, поки поїзд їде, пересувається вагоном, заглядає людям в очі, перевіряє їхні речі, зазирає їм у газети, про щось допитується. Романіст ніколи не стоїть на місці. На наступній станції він переходить до іншого вагона, залишає речі у вагонах, притуляється до дверей, не поступається місцем вагітним, потрапляє в різні історії або стає їхнім свідком, а потім описує їх. А я ні — я стою. Мене вже не відрізнити від інших. Тому він знав, що каже. Точніше, навпаки: він не знав, що каже, зовсім не знав. Але сказав. Таке буває. Так сталося. І з цим уже зовсім нічого не вдієш. Він точно визначив, що я — типовий пасажир. І я не можу з цим посперечатись. Не можу.

Що ж так мене тоді зачепило? З мого боку було б обманом або кокетерією визнати, що не зачепило. Найгірше, коли це і перше, і друге — і обман, і кокетерія. А я нікого обманювати не хочу. Насамперед самого себе. Мене зачепила не нищівність цього діагнозу, а його безапеляційність. Зачепило те, що нічого вже не змінити. Що ось він я — голий Вася, втрачений для літератури, який уже на свої сорок років нічого не може і ні на що не здатен. Але ще більшим ідіотством було б заходитися доводити протилежне — і стрімголов кинутись строчити романи. І тепер мені доводиться якось жити між цими двома полюсами — незгодою з безапеляційним вироком і неможливістю довести, що все не так.

Думаю, якраз між цими двома полюсами лежить мій шанс, невеличка тріщинка, шпаринка, крізь яку я можу пролізти. Я не знаю, куди я пролізу і куди вилізу, але тут річ така: я змирився з тим, що втрачений для літератури, а тому можу ризикнути. Гірше все одно не буде. Бо гірше — це зупинитись і стояти, як пасажир у вагоні. Просто стояти не можна. Це я точно знаю.

Я чомусь ніколи не розумів, чому так глибоко ми ховаємо своїх мерців. Іноді мені здається, що в цьому є щось дуже симптоматичне, і це щось, очевидно, свідчить про нас. Хоча, з другого боку, можливо, то тільки так здається, що глибоко, а воно яма як яма. Якась така особлива яма, яка водночас скасовує багато різних актуальних сенсів і переводить людину у сферу чистої пам’яті. Її ще називають «вічною». І з цією вічною пам’яттю насправді завжди скандал. Нічого вічного нібито не існує. Ми всі це знаємо. Тут, поруч, поки ми дихаємо і стоїмо перед квадратною ямою, куди зараз покладуть не нас в останніх шатах і останніх меблях, з яких немає виходу, а є тільки вхід. Вічний вхід без виходу. Вічна Україна з її вічними мерцями в її вічному чорноземі. Віко труни, через яке дивишся на вічність і через яке вічність дивиться на тебе. І ці люди поруч, які не знаходять у своєму житті нічого цікавішого, ніж оця вібрація трагедії, голе горе. Люди, які вічно колупаються в цьому чорноземі для вічного життя в ньому. І в цю мить ти розумієш, наскільки ти їхній, хоч скільки б тікав, хоч скільки б ховався, хоч скільки б удавав, що відірвався від них. А ти стоїш перед цією ямою і знаєш, що насправді тебе зараз туди покладуть. Частину тебе. Частину твого роду — спрацьованого, простого, консервативного — спочатку коливо — тричі — потім борщ. І все ложкою. М’ясо — ложкою. Спробуй, це твій день. Спробуй ложкою те, що ти навчився робити виделкою і ножем. Ложкою. Вічная пам’ять. Потім борщ. Червона кров нашого чорнозему. Те, що ми навчилися добувати з нього. Борщ, борщ, борщ. Червоне — не любов, це борщ. А чорне — не журба, це чорнозем. Ми нічого не знаємо. Ми існуємо. Всупереч. Ми не хотіли. Ми вилізли, вижили. Ми не змогли. Ми вигризли. У нас є тільки ми. У нас спільне щось. Ми тут були завжди. У нас Вічная пам’ять одна на всіх. «Не можна вітатись на похороні». Я знаю, я не вітаюся з вами. Я вас обіймаю. Я вас цілую. Я вас люблю. Я вам не чужий. Не дивіться так. Ну, окуляри. Ну, борода. Ну, пальці, які стукають по клавішах — стук, стук, стук. Це порожній звук для вас, я знаю. Думаєте, це легко? Ну, так, це легко. Це легше, ніж кидати гній, білувати кролів і вмирати. Ви вмираєте і живете, ніби нічого іншого не вмієте. А я живу і знаю, що, крім вас, у мене нікого нема. І я знаю, що ви так само приїдете. Не ви, то ваші діти і внуки. Приїдете і теж мене покладете у наш чорнозем. Я теж на нього заслуговую, правда? Ну, скажіть, правда? Любі мої, чужі люди. Чужі люди, ближче за яких нема. Всі родичі. Вся сім’я. Стоїте. Плачете. Чорнозем ложкою. Потім борщ. Що перше? Коливо? Чи, може, варений горох? Чи, може, сонячний зайчик? Нема сонця сьогодні. Сьогодні чорний день, вітер і дощ. А завтра в нас дев’ять днів. Як це дев’ять? Тільки четвертий. А тут всі так роблять, щоб не пропадало після обіду. Всі так роблять. Дев’ять днів на четвертий. А сорок днів має бути точно в той день, бо тоді душа тра-ля-ля. Чи, може, завтра заберуть в АТО? Не заберуть, троє дітей. Не приймають заяв. Київ повертає наші заяви. У мене троє дітей. Я схожий на Шрека, я твій двоюрідний брат. Я твоя троюрідна сестра — молода, прекрасно-кирпата. Як справи? Дім-робота. Ми не можемо доїхати до цвинтаря зі своєю людиною в труні, бо попереду два похорони. Треба по черзі. Ми останні. Ми мусимо почекати. Двадцять шість померло вже цього року. Четверо тільки позавчора. Одного поховали вчора. Сьогодні троє. Народилося шестеро. 26:6 на користь чорнозему. Приїзди до мене в гості, Іване. Куди ж я приїду тепер один? Двоє нас було, хтось завжди мусив залишатись — королі, свині, кури, качки. Королі — ми так кролів називаємо, Андруша. Вона пішла, а я з ними тепер один, з королями. Вона пішла в чорнозем і залишила мене з чорноземом. І я колись піду до неї. І вже думаю, хоч і ще плачу, що потрібна хазяйка. Навіть не думаю. Це вони думають, що я думаю. Мені трохи за п’ятдесят. Господи, чому ти пішла? Чому завтра всі поїдуть, а я залишусь сам? Коливо, борщ. Я приїду до вас на Провідну неділю. Або не приїду. Бачите, брама цвинтаря, зачинена колодкою. Ти можеш пройти, пролізти в шпарину між деревом і брамою, але у браму тебе можуть тільки занести. У брамі немає хвіртки, немає дверей. Ти можеш пройти на Провідну. На Провідну відчинять. Приїдеш. Або не приїдеш. А поки що пролізай, поки тебе не накрили. Наступного разу тільки ногами вперед. Ногами вперед. В головах ширше. В ногах вужче. Ми лежимо. Нерухомо. І рухаємося нерухомо. Тут Княжин — тут сьогодні нікого не ховали. Ми сюди заїхали, бо тут теж наші лежать. Наші всюди тут лежать. У Великих Коровинцях і Пилипах, П’ятці і Тютюнниках, Судачівці і Чуднові. Сьогодні сюди можна тільки пролізти. Велика країна вічноживих. Ложкою. Хіба ти вперше на поминках? Як забув? Господи, ти в нас один. І ми в тебе одні. Господи священних забобонів. Господи борщу. Господи чорнозему. Господи любові, про яку тут ніхто не говорить. Борщ є наша любов. Червоне і чорне. Але здебільшого сіре. Влітку буде блакитне і жовте. Але здебільшого сіре. Коли вона померла, в мене схопило серце, а за півгодини зателефонували і сказали, а півгодини тому я мив посуд і схопило серце. А в мене розбилася мобілка. А в мене тріснуло дзеркало. І я тепер звідси поїду, але поїду так, ніби залишився тут назавжди. Так не буває. Так є. Вони не прості. Вони їдять усе ложкою. Спробуйте, у вас вийде. В мене сьогодні вийшло. Серце моє мозолясте. Серце — пухнастий король. Серце — порожній звук. Культура культивування Вічної пам’яті і більше нічого. Все інше тут — не культура. Ми так звикли, Господи. Дай нам, Господи, сил. Спаси нас, Господи. Спаси від метастазів. Ми — самі метастази. Нас вбивають, виморюють, випалюють, а ми все одно живемо. Завжди не для себе. Завжди для когось. Вивести в люди сина. Видати заміж доньку. Хтось так само жив для нас — не для себе. Ми продовжуємо. Чуднів, Великі Коровинці, Рачки, Пилипи. Куди ти від цього втечеш? Куди ти від цього тікав, ніколи тут не живучи і навіть народившись деінде? Чому «там і тоді» стало твоїм «тут і тепер»? Або навпаки. Чому не можна привітатись, коли дуже хочеться? Чому не можна поцілувати й обійняти, коли дуже хочеться? Любов і журба… Борщ і чорнозем… Українська повстанська армія. Я вас помру. Я вас живу. Зморшкуваті, золотозубі, незґрабні, вайлуваті… Вона казала мені: «Як заїдеш у Високу Піч, зателефонуй, я поставлю картоплю варити». Я сьогодні заїхав у Високу Піч і їй не зателефонував. Я встиг на відспівування в холодній хаті. А її старша сестра Алла сказала мені після всього: «Андрію, ти не лякайся, якщо Лєна до тебе подзвонить. Це буду я». Так і сказала — «якщо». Я не злякаюсь. Я готовий. «Мені п’ять темно-червоних гвоздик, будь ласка». «П’ять?» «Ні, звісно, не п’ять — шість». Шість народжених цього року, двадцять шість померлих. Шість років важкої хвороби. Тут усе серйозно. Тут ніколи не було по-іншому. Тут ніколи не буде по-іншому, бо нас, інших, не буде. І тільки вітер, і тільки чорнозем, і тільки коливо. І тільки Вічна пам’ять. Ложкою. Великою ложкою.