Андрей Бондарь - І тим, що в гробах

Або, наприклад, їдеш ти в машині — у тебе чудовий настрій, у плеєрі грає симфонія Стіва Райха, і раптом тебе зупиняє інспектор ДАІ. І ось ти опиняєшся в ситуації, коли ще мить тому тобі було нестерпно хороше, але на твою інтимну реальність просто танком накочується реальність невідомого. Ти можеш вибрати втечу від неї — буквальну. І не зупинитися. Ти можеш зупинитись і вступити з цією реальністю в контакт. Завжди маєш вибір, зрештою. А раптом він просто не знає, де тут найближча аптека? І ти зупиняєшся, бо певен, що втеча від цієї репресивної реальності може обернутися для тебе ще більшими репресіями. Тим більше, не покидає надія, що він таки справді запитає про найближчу аптеку. І от парадокс: твоя приватна приємність слухати в самотній машині симфонію Стіва Райха не може відбутися без зовнішньої загрози з боку іншої реальності. Та ти взагалі не зміг би купити машину без проходження справжніх тортур — водійських курсів, медогляду, іспитів у МРЕВ, реєстрації в контрольних органах, страхування. Вже не кажучи про хабарі. І ти все це акуратно пройшов. Правду кажучи, ти все це зробив лише для того, щоб слухати в машині симфонію Стіва Райха. І аж ніяк не навпаки. Тому перед сержантом ДАІ варто зупинитись, показати документи та про всяк випадок усміхнутися. Навіть якщо в тебе все гаразд із документами і ти нічого не порушив. У цю конкретну мить ви з ним перебуваєте в реальності вимушеного спілкування, з якої кілька хвилин ти втекти не можеш, а сержант — не хоче.

Ескапізм як релігія сучасної людини часто конфліктує з іншою релігією сучасної людини — конформізмом. Думаю, моя особиста планида — це вічне коливання між цими релігіями і неприйняття жодної. Гаразд, ти тікаєш у віртуальну реальність. Але хто, крім тебе, заплатить за твій інтернет-трафік? Гаразд, ти тікаєш у політичну реальність, стаєш адептом і голосуєш, наприклад, серцем. Але як тобі нестерпно добре в цей лютневий сонячний день у лісі! Під ногами поскрипує снігова реальність, десь за отією сосновою реальністю бігає з висолопленим язиком волохата собача реальність, і якомога довше хочеться погуляти, щоб солодше було повертатись у реальність домашню. Яка насправді з усіх реальностей найголовніша. Принаймні так тобі здається в цю конкретну мить.

Розповідати свої інтимні сни — найгірша справа. Я й не збираюся нічого розповідати в подробицях. Утім розповісти конкретно цей сон дуже кортить.

Отже, наснилося мені сьогодні вдень — так, я своїй голові не хазяїн, — що в мене дуже пристрасні, бурхливі стосунки з літньою жінкою. Ну, я насправді не знаю, скільки їй було років. Але одразу ж ділюся враженням зі своїм близьким другом. Тільки вві сні відверто говориш про те, про що варто мовчати.

— Маргарита? Ти сказав, її звали Маргарита?! — тривожно перепитує друг.

— Так, — відповідаю.

— О Боже, що ти накоїв! Ти розумієш, що тепер тебе посадять?!

— А це чому? — питаю.

— Тому що їй вісімдесят років!

— Ого, вона не виглядає… — дивуюся я. — Але чому посадять?

— Тому що в нашій країні існує спеціальний закон. Він розрахований на іноземців. Спеціально, щоб гроші доїти. Називається Закон морального захисту Третього Цвітіння Жінки. Відповідно до нього від 70-ти років починається Третє Цвітіння Жінки, іншими словами — Друге Життя. І воно починається з нуля в юридичному сенсі. За нашими законами їй 10 років. Розумієш, що тепер, за нашими законами, тебе судитимуть за зґвалтування неповнолітньої, педофілію та інцест… — пояснює друг.

— А чому інцест? — питаю я, здивований.

— Тому що інцест у нас завжди йде в комплексі зі зґвалтуванням і педофілією… Інакше ніяк.

Я міг би відкупитися якимись грошима зі сну, мабуть, але в реальному житті в мене тепер грошей нема, тому після цих слів, як ви розумієте, я не міг більше спати і прокинувся. Про назву країни запитати забув. Можливо, колись доведеться ще раз побувати там.

Було б чистою банальністю написати щось на зразок «футбол — це життя». Так само недоречно говорити про гуманістичний пафос цієї гри або її демократичний характер. Зрештою, ще значнішим перебільшенням було б сказати, що «футбол — це більше, ніж гра». По-перше, гуманістичного пафосу у футболі насправді мало, як у кожній тоталітарній вірі, яка пропонує людині примарне спасіння. Якщо, звісно, вважати спасінням перемогу твоєї команди. У футболі б’ють по ногах, штовхаються ліктями, провокують, принижують. Футбол — це тріумф волі й нахабності. По-друге, демократичний характер футболу, його загальність, популярність і доступність нівелюються адміністративно-командною природою тактичних побудов, тяжінням до дисципліни, виконанням установки на гру і загальною налаштованістю на результат.