Андрей Бондарь - І тим, що в гробах

Великий Лобановський, один із наших футбольних ідолів — якщо не бог-отець, — був догматиком не меншим від Мухаммеда і тираном не меншим за Сталіна. Взявши на озброєння голландський «тотальний футбол», він розробив свою версію «київського тоталітарного» футболу, де гравець, по суті, — пішак, виконавець волі тренера. Його «команда-зірка» — апогей «фашистського» підходу. Тобто говорячи про найбільші успіхи українського футболу, ми мали б також згадати і про ціну, яку за нього сплачено. Ціну зламаних ніг і поламаних доль, знищених кар’єр і понівечених життів. І коли я чую, що «футбол — це більше, ніж гра», то передусім маю на увазі якраз його «темний бік» — нелюдський і нелюдяний, всіляку травматологію і патологоанатомію. Саме ті, хто планомірно перетворював футбол на щось більше, ніж гру, зрештою, і призвели до появи сучасного раціонального, прагматичного футболу. Футболу, який передусім — бізнес, бабки, інтерес, букмекерство, купи-продай, трансфери, шоу-бізнес, ефективний менеджмент, і лише другою чергою гра. Тому якщо вже бути до кінця неґативістом, то можна наважитись на твердження, що футбол — це менше, ніж гра. І саме в цьому секрет його популярності.

У відомому анекдоті про трьох синів у батька, з яких двоє були розумними, а третій футболістом, насправді дуже багато гіркої правди. Адже за іронією долі футбольні виконавці — ті, хто дарує мільйонам уболівальників щастя і радість, — люди зазвичай нецікаві, а іноді просто тупі й недалекі. В мого батька було два сини, й обидва вони були футболістами. Фатальність ситуації полягала в тому, що й батько також був футболістом. Отже, я народився третім членом футбольної родини, де 80 % розмов точилися навколо «гри мільйонів» і лише 20 % — на теми побутові або загальнолюдські. Тому все моє життя — це принципова боротьба за зменшення цього високого відсотка. Безнадійна, безрезультатна (хоч і цілком неусвідомлена) боротьба за право не бути футболістом, футбольним фанатом у родині. Футбол мав безальтернативний характер у країні розвиненого соціалізму взагалі й у моїй родині зокрема. Він був втечею, віддушиною, приходом, ломкою, кайфом, останньою територією. У футбол поринали, тікали від сірої буденності, загрузали. Можна було ще втекти в алкоголь. І дуже часто ці стихії поєднувались. Утім руйнували футбол і алкоголь людей однаково безжально.

Зрештою, футбол був моїм першим самоусвідомленням. Згадуючи мить свого «опритомнення», кожна людина завжди пов’язує його з якимось конкретним образом, дрібничкою, деталлю. Хтось починає пам’ятати себе від смерті дідуся, кинутого в голову каменя чи дотику холодного стетоскопа до грудної клітини. Ця мить завжди містить у собі травматичний елемент. Щось, що було дотепер, — сіра зона, блаженний стан небуття і дитячого щастя. Відтепер усе буде по-іншому. Тепер ти будеш без крайньої плоті, але вже з досвідом і самоусвідомленням. Це «інше» в моєму конкретному випадку було саме футболом.

Я пам’ятаю, як я забігаю додому з вулиці. Мені трохи більше як три роки, я задиханий, бо що я міг робити на вулиці, якщо не грати у футбол? Я заходжу до кімнати з чорно-білим телевізором. На двох зелених кріслах сидять, нервово вигнувши літерою «с» спини, батько зі старшим братом і з одержимими, як на старих фотографіях, виряченими очима дивляться в екран. Цей образ, який я запам’ятав, потім увійшов у сімейний обіг на рівні анекдоту. Батько дуже любить цю історію, бо в ній є щось від ініціації. Дотепер він розповідає про це як про найважливішу подію в моєму житті, мить, коли я почав ставати «їхнім». Я влетів до кімнати, де наше «Динамо» грало зі «Спартаком», і вигукнув: «Який рахунок?!». На що тато відповів: «Один — нуль». «А хто грає?» — запитав я, і обидва вони нервово, не відводячи від телевізора погляду, розреготались. Відтоді салабон перестав плутати послідовність цих двох питань. Ба більше, він приєднався до цих двох серйозних чоловіків, так само нервово вигнувши спину літерою «с», і так само почав уболівати за наших. Тобто футбол — це завжди від самого початку не твій вибір, який стає твоєю планидою на всю решту життя.

Ще одна драма. Я не мав вибору, за кого саме мені вболівати. Приблизно так само, як і тепер не маю вибору: я нездатний відмовитись від цього вболівання. Припускаю, що я не один такий у світі. Тому порівняння з обрізанням, як в ісламі, в цьому випадку аж ніяк не перебільшення. Один раз мусульманин — завжди мусульманин. Колись я почув від брата, який вимальовував своїм гарним почерком на стандартних аркушах великі літери «Д», сакраментальну фразу: «Динамівцями народжуються». Мабуть, точніше було б сказати: «Динамівцями помирають». Але хто тоді з нас думав про смерть, коли попереду ціле життя, увінчане перемогами команди Лобановського, щемкими очікуванням матчів і поїздками за 450 кілометрів до Києва на футбол.