Андрей Бондарь - І тим, що в гробах

Під кінець року робишся втомлений, як після пляшки білого сухого — ще не п’яний, але вже якийсь нетутешній. Віднедавна з трепетом я чекаю на перше січня. І не тому, що аж так переймаюся самим святом Нового року з його незмінними атрибутами. Розгадка в іншому — я панічно боюся смерті в останні дні року. І то не своєї смерті, а будь-якої, будь-чиєї та будь-де. Смерть після 31 грудня здається вже не такою фатальною. Вона логічна і милосердна, з нею легко починати рік. А от закінчувати рік смертю — це прероґатива геніїв чи зовсім уже відморожених людей, людей наївних і водночас пунктуальних та риґористичних. Їм здається, що все має бути виконано згідно з планом.

От, наприклад, смерть 31 грудня. Останній день 2002 року зробив мене свідком реальної людської смерті просто неба. Сюжет банальний. Літня жінка йшла з ринку, тримаючи в руках картаті сумки з продуктами для святкового столу. З-за рогу на середній швидкості виїхала пристаркувата іномарка. У ту мить, коли жінка переступала через трамвайну колію, вона краєм ока побачила наближення чогось білого. «Що це могло бути?» — була її остання думка. Розхлюпане по асфальті молоко, розсипана картопля і бурячки — останні факти її життя, які закарбувались у моїй пам’яті. Якщо кіч може бути трагічним, то це воно. Таке не забувається. Мабуть, тому не забувається, що своїх померлих я згадую щодня — вони постійно зі мною.

У той день я думав про крихкість людського життя і невблаганність смерті, її нелогічність, тупість, жорстокість. А ще — беззахисне тіло жінки, що, напевно, як і кожна людина в її віці, заслуговувала на спокійну смерть від старості… «Померти своєю смертю» — чи не це є останнім правом старої немічної людини, християнською програмою-мінімум. Але ні. Саме сьогодні, саме в цей день… Це був другий у моєму житті випадок. Однак цього разу я був прямим свідком.

Смерть 31 грудня, приміром, о сьомій чи дев’ятій вечора — це мистецтво, художній акт, який не потребує «мінус-прийому», чистий артистичний жест, яким варто захоплюватись. Можливо, комусь захочеться подібні речі наслідувати. Мені ж подібний артистизм просто відбирає мову. Якщо в подібних дійств є вдячні глядачі, то мене серед них, вдячних, немає. Мені просто бракує. Бракує всього в такі миті.

От, наприклад, Соломія. Ні, вона, звісно, не «наприклад», вона — Міс Найнесподіваніша Смерть XX Сторіччя. Саме вона, точніше її несподіваний відхід увечері 31 грудня 1999 року породив у мені подібну фобію. Відтоді я такий переляканий. Це не вкладалося в жодні ієрархії, жодні рамки і водночас містичним чином підводило символічну риску під епохою, яка впродовж десяти сторіч починалася одиничкою. І ось уже завтра мала настати двійка — початок часів, меридіан із трьома нулями. Але тепер ще сьогодні, і ти мусиш приготуватися до зустрічі Нового року. Вранці обов’язково треба надіслати привітальні мейли друзям, на першу призначено побачення з перукаркою, о четвертій — дочитати останній розділ дисертації P., о пів на шосту — загорнути рідним подарунки, а ввечері — ну як же ж увечері без ванни! Конче у ванну і то десь на годинку… Я сотні разів уявляв її останній день, і кожен раз виникала якась нова обставина, деталь, людина. Вже потім, після всього, я пригадував, скільки разів того дня збирався їй зателефонувати. Але не зібрався і не зателефонував. Я сотні разів уявляв, як її відволікає мій дзвінок і вона, ох, вона забуває піти у ванну…

Не раз її абсолютно досконалу смерть друзі і побратими (а таки частіше, як у нас це називається, «посестри») окреслювали то як нелогічну, то, навпаки, як символічну і, даруйте, жертовну. Це був Вінець Найвищої Логіки, Перемога Логосу Над Танатосом і Еросом Разом Узятими. Жертва невідомо кому і невідомо за що. Якщо вважати смерть природним енергетичним обміном, то що або хто з’явився замість неї? В некрологах і просто статтях «з нагоди» згадували Сенеку та інших стоїків, які закінчували своє земне життя у ванних, чи як їх тоді називали, сприймаючи цей блискучий екзодус мало не як заповіт чи навіть Заповіт… Усе життя розгадуючи складні людські загадки, Соломія своїм останнім жестом поставила перед усіма нами свою останню — вишукану й довершену — головоломку. Тільки справжній майстер здатен на таке. Вона пішла, не зачиняючи дверей ванної кімнати, наче щось знала, попереджаючи когось у такий спосіб. Точнісінько як Сильвія Плат, котра щоразу, накладаючи на себе руки, залишала якусь соломинку для себе у вигляді записки чи відчинених дверей. Для себе чи для світу? Світ кілька разів її витягав з Того Світу, а останній раз обламався або просто забув про неї. Смерть від газу? Що може бути краще? Самогубець завжди плекає надію на порятунок, а якщо не плекає, то принаймні десь на дні свого серця залишає собі шанс на…