Андрей Бондарь - І тим, що в гробах

Пам’ятаєте пісню-вірш Дмитра Павличка «Два кольори» на музику Олеся Білаша?

Дурне запитання. Звісно ж, пам’ятаєте. Так-от, вчора перед сном мені відкрився її справжній сенс, який відкриває очі. На що? Та практично на все, що нас, паралітиків на роздорожжу, сьогодні цікавить.

Отже, короткий сеанс герменевтики.

Уже в першому рядку поет недвозначно натякає читачам: «Малим збирався навесні піти у світ…». Ключові слова-дії тут «збирався піти». Тобто вже на самому початку вірша криється непевність у незнаних шляхах «малого». «Малі», як правило, не ходять у незнані світи, а здебільшого сидять вдома. Бо незрілі ще. Недарма тут, у першій строфі, поет не виражає жодної доконаної дії зі свого боку. Те, що мама вишила йому сорочку, аж ніяк не свідчить про те, що «малий» таки пішов «у світ незнаними шляхами».

Одне слово, очевидним є те, що малий збирався піти у світ, йому мати вишила сорочку, і він нікуди не пішов — залишився вдома. Іноді, на великі свята, наприклад, Різдво, Великдень або Покрову, одягаючи вишиту сорочку. А може, просто довго дивився на неї, як ми в дитинстві дивилися перед сном на перські килими. Другий куплет мав би прояснити справу і, на думку багатьох, прояснює. Однак я вважаю, що справа тут набагато складніша.

Його «водило в безвісті життя». Звісна річ, здавалося б, «безвість життя» — це поетична метафора руху ліричного героя в буремному вирі існування. Проте «безвість» також недвозначно натякає на подорож несвідому, в якомусь тумані, де істоти, фігури й образи існування — непевні, нечіткі або затерті.

Тобто пересуватись у «безвісті життя», по суті, можна і не покидаючи рідного села. Варто сходити до сільмаґу або до церкви, і ти міг зіткнутися з такою безвістю життя, що поети-бітники би позаздрили. Він — удома, його «безвість життя» — тут, на місці. Щонайдалі можна віддалитися до районного центру. Ну, добре, до обласного центру або столиці республіки можна з’їздити на екскурсію.

Але герой постійно «вертався на свої пороги». Що значить «постійно»? Це значить «завжди» — він далі жив із мамою в рідній сільській хаті. А «свої пороги» — образ психоделічний, оскільки «поріг» у хаті один. (Можна теж припустити, що в поета було кілька будинків у селі — материна, бабина хата, наприклад.) Але на те вона й «безвість» з її несподіваними галюцинаціями та складними візіями, щоб звичайний поріг рідної хати обернувся «порогами».

Це пороги сприйняття, фактично — хрестоматійні гакслівські «the doors of perception». Отже, автор досягає складних станів свідомості, практично ненадовго покидаючи хату. Що правило поетові за «мескалін»? Чи не могло це бути звичайне поєднання двох кольорів — червоного і чорного, цього архаїчного елементу етнічного українського орнаменту?

«Щасливії сумні мої» — хто міг таке написати? Лише людина по-справжньому глибока, що здатна обійняти в собі журбу та радість.

«Любов» і «журба». Почнімо з «журби». Що таке «журба» в принципі, якщо відкинути суто емоційний складник? Це стан глибокої замисленості, медитації, руху вглиб себе: «в душі моїй оба». Вистачало просто вдягнути сорочку, і перед тобою відкривалися складні картини, поєднувалися щастя із сумом, радість зі скорботою, Ерос із Танатосом. Дихотомія «червоного — чорного», «любові — журби», яку дехто з інтерпретаторів пов’язував з якимись ідеологічними шифрами (червоно-чорний прапор УПА), насправді відсилає до архаїчних глибин.

Остання строфа лише підтверджує наші інтерпретаційні здогади:

Чому сивина війнула саме в «очі», а не у «скроні» чи «волосся»? Тому що наш автор — містик-візіонер і не бачить сенсу в заграванні з примітивними уявленнями читачів, ламаючи таким чином горизонт їхніх сподівань.