Андрей Бондарь - І тим, що в гробах

Для того, щоб збагнути повноту людської природи, треба оволодіти кількома транспортними засобами і практикувати їх у щоденнім житті.

Статус пішохода, велосипедиста і водія авто дає неймовірно широкий спектр вражень про життя і людей. Цих трьох статусів достатньо для розуміння людської мінливості. У різних статусах людина сама себе схильна ненавидіти. Я не знаю водіїв, які не нарікали б на пішоходів. Не знаю велосипедиста, який би не постраждав, бодай морально, від водіїв. Не знаю пішоходів, яким у печінках би не сиділи водії. Не знаю водіїв, які б не нарікали на п’яних велосипедистів… Усі вони, мабуть, нарікають на знерухомлених людей, які не виходять з дому. Бо з ними нецікаво.

Іноді мені здається, що робота машиністом метро в певному сенсі врівноважила б емоції. Бо тоді людина у своєму професійному житті весь час існує в режимі затемнення — просвітлення. Тунель — станція, тунель — станція, тунель — станція.

— Як було на роботі, коханий? — запитує щодня дружина.

А він щодня відповідає:

— Усе чудово, люба: затемнення — просвітлення, тунель — станція. Як завжди.

Машиніст бачить людей як суцільну масу. До певної миті. Іноді, раз на 10 мільйонів, із цієї маси відокремлюється особистість, яка ламає його режим затемнення — просвітлення і породжує всередині його душі комплекс провини. Я не знаю, що роблять машиністи після такого. Не знаю, що роблять з машиністами.

Хоча, припускаю, з ними не так усе й просто: затемнення — просвітлення, тунель — станція. Це тільки те, що нам видно про них. Можна уявити собі інтерв’ю з пенсіонером, колишнім машиністом потяга метро із, приміром, 40-річним стажем роботи. І от я уявляю, як ставлю перше запитання:

— Як би ви охарактеризували свою роботу?

— З першого погляду, нічого особливого нема: затемнення — просвітлення, тунель — станція…

— А з другого погляду?

І от цікаво, що він відповість? Це трепетне очікування перед незнаним світом, здавалося б, очевидного, і є сенсом життя.

Зловив комара — тлустого від крові, наче корова після паші. Затиснув у кулаку і прислухаюсь, як дзижчання переходить у важке дихання, кашель, харкання кров’ю, асфіксію і смерть. Нічого особливого — просто однорукий аплодисмент із кривавою плямою. Я робив це сотні тисяч разів у різний спосіб. Я вбивав наосліп, сонний, п’яний, добрий, лютий. Я спостерігав, як він ретельно відшуковує хоботком потрібне йому місце. Він шукав, ще не знаючи, що його чекає за частки секунди. Він взагалі не міг нічого знати, бо народився не для цього.

Мене завжди цікавило, для чого ж вони живуть? Якісь пращури цього комара, мабуть, кусали наших предків, акуратно передаючи нащадкам це нехитре знання. Іноді мені хочеться думати, що в них є якась місія. Ніби в такий спосіб вони віками намагаються до нас достукатись. Комарі — маленькі резервуари, в яких з покоління в покоління переливається кров наших предків.

Це — носії традиції, зв’язкові між поколіннями, одні з небагатьох представників живої природи, яким є до нас діло. Комар кусає мене, перед тим вкусивши сусіда, з яким я навіть не вітаюсь. У ньому змішується наша кров. Він — один із небагатьох, хто втручається в наше життя. Дзижчить тихенько — не докричиться. Немовби обрав нас недарма, і ми для нього не лише тупий теплокровний харч, а щось значно більше.

Дивна річ, коли взимку комарі гріються беззахисні й сонні на теплих вологих стінах, рука на них не піднімається. Але як тільки приходить тепло, нищимо ми їх без жалю, навіть з якоюсь насолодою. Десь так само, як вбиваємо в собі пам’ять про минуле. Вони забувають зло, знову прилітають і п’ють нашу кров. Прощають. Наче нічого й не сталось. Нас не буде, а вони прилітатимуть. Такі самі — гостроносі, діловиті, крихітні свідки нашого існування.

Я б хотів навчитись їх не вбивати. Десь під стелею вже літає ще один комар. І його доля може скластися зовсім по-іншому.

«Домофон убив консьєржку» — це не повідомлення кримінальної хроніки, а еволюційний поступ. Десь так само «фотографія вбила живопис», а «інтернет убив телебачення». А консьєржка була, і де-не-де досі залишається, нашим чи не єдиним провідником у світ людської комунікації. Аутичні, занурені у свої думки, заглиблені у глибини своєї самості й самотності, ми заходимо в під’їзди, стикаючись з реальністю категорії «вы-к-кому-мущина», «вам-в-какую-квартиру-молодой-человек». Консьєржка — незамовлена послуга, паразит на тілі комунікаційного простору — завжди вимагає виправдання твого існування тут і тепер. Ти рухаєшся кудись і повинен виправдати свій рух перед невідомою старшою жінкою, яку не цікавить твій внутрішній світ, політичні переконання та сексуальна орієнтація. Її цікавить твій рух, твоє дао. «Камо грядеши? — запитує вона. — В які своясі йдеш? Чи тебе там чекають? Ти там нужен взагалі? Кому ти потрібен вопше?» І ось у цю мить, якщо замислитись, виникає додана, сказати б, вартість від цієї вимушеної комунікації. Звичайна старша пані раптом ставить перед тобою просте запитання, суть якого зводиться до того, що sapienti sat, що людина, уважна до світу і себе, до світу-в-собі і себе-у-світі, обов’язково зупиниться і подумає, йти чи не йти. Навіть якщо чекають. Навіть якщо запрошували, накрили стіл, прибрали квартиру і чекають. Консьєржка — це лагідний пенсіонерський гоп-стоп нашого дао, нашого шляху до смерті, який кожен має пройти свідомо, сам, а не як член стада або стадо членів. Тому коли покидаєш під’їзд, окрім «до побачення», треба подякувати цій жінці. Подякувати за те, що зупинила, вирвала, змусила замислитись. Подякувати, бо завтра буде пізно. Завтра її вб’є домофон. І не питайте по кому дзвонить домофон, він дзвонить по консьєржках, безкровно вбитих нашою реальністю для нашої зручності. Щоб ми й далі, не покидаючи своїх думок, йшли своїм шляхом, виконували своє неусвідомлене дао. І ніхто вже більше в цілому світі не наважиться нас зупинити і спитати: «Вы к кому, мущина?». А ми ніколи самі собі не відповімо — чесно й одверто: «Я в лапи смерті, бабушко, де воскресіння і вічне життя».