Андрей Бондарь - І тим, що в гробах

Не знаю, чи сподобився старий вічного життя, але наважуся припустити, що саме ця гівняна поема навіть не сумнівної якості й порятувала його на найвищому суді. Щось незбагненне таки надихнуло діда Тодося написати її. Муки сумління за гріхи минулого? Наглий несвідомий потяг до творчості? Бажання залишити по собі бодай щось? Хтозна.

Жарт людського існування в тому, що єдине світло в кінці тунелю — це світло пологового кабінету. Всі дальші життєві зусилля людини, по суті, продиктовані бажанням повернутися в темний і теплий тунель материнської утроби, де немає ні страху, ні клопотів, ні відповідальності. Похорон — це фактично метафора такого повернення, його симулякр. Померлий, ти знову не маєш ні страху, ні клопотів, ні відповідальності. Просто замість темного і теплого тунелю материнської утроби отримуєш темну і холодну діру. І коли кажуть «з праху прийшов і в прах повернешся», замовчують щось дуже важливе. Тому життя — це короткий проміжок між неіснуванням і небуттям, де ви можете спробувати щось зробити. От, наприклад, як я: написати ці життєво важливі слова.

Мої батьки були послідовними противниками онанізму, перебуваючи в полоні якихось дивних стереотипів. Рівно доти, доки їм до рук не потрапила книжка мастодонта радянської сексуальної психології Ігоря Кона «Вступ до сексології» (Москва, 1989). У ній він їм популярно пояснив, що від онанізму не відсихають руки, не слабне зір і не гасне слух, не розвивається рання імпотенція й не руйнується особистість піонера. Ба більше, мудроокий науковець прямим текстом на весь Союз оголосив: «Онанізм — це прийнятна форма сексуальної поведінки». У радянській книжці було надруковано чорним по білому. І неважливо — піонер ти, комсомолець чи член партії. Відтепер тобі навіть це дозволено!

Послаблення свого зору я схильний пояснювати радше складною екологічною ситуацією після аварії на Чорнобильській АЕС. Хоч аварія на станції й початок моєї сексуальної практики під знаком мастурбації майже збігаються в часі. Тож простежити причинно-наслідкові зв’язки в цьому випадку неможливо через задавненість подій. У мене це почалося в липні 1986-го. Тоді батьки на вихідні дні їздили на присадибну ділянку боротися з першими колорадськими жуками. Саме цього року Михайло Ґорбачов почав видавати інженерам по шість соток землі. І саме цьому чоловікові я завдячую своїм першим сексуальним досвідом. Я нарешті міг залишитися сам. А батьки могли, нарешті, чимось зайняти свої руки на вихідні.

Із дівчатами в мене, як і в кожного підлітка, була проблема. Інакше й не було б чогось такого, що звикли називати «важким віком». Бо воно справді важко, коли ти зависаєш між однокласницями, яким ти вже не потрібен, і малявками з початкових класів, яким ти ще не потрібен. У наших дівчат уже округлювалися груди, а отже, невпинно зростали апетити: вони дивилися на своїх потенційних наречених із випускних класів, відкидаючи нас із прагматичністю поважних матрон. Натомість нам треба було якось миритися зі своєю самотністю й навіть використовувати її на власну користь.

У батьківській уяві онанізм тісно пов’язувався з гомосексуалізмом, будучи мало не його початковою стадією. В цьому, звісно, було певне зерно істини. Я й сьогодні віддаю належне батьківській проникливості. Бо якщо серйозно розібратися, онанізмом чоловік займається на самоті з собою, тобто також із чоловіком. Не знаю, чи саме цією логікою користувалися мої мама й тато. Вистачало їхньої переконаності в тому, що онанізм — це зло, і нормальним хлопчикам, у яких попереду ціле майбутнє, цим займатися не варто. Я ніколи не питав і не наважуся запитати тата, чи він колись грішив цим. Мені забракне сміливості, хоч стосунки в нас майже відверті. Мій тато — прихований лібертаріанець і бонвіван, попри те, що іноді вдало маскується під порядного й навіть серйозного та ділового чоловіка. А нещодавно він навіть почав ходити до церкви.

Якось батьки не поїхали на дачу: був дощ і до того ж тато захотів подивитися футбол. Київські «динамівці» грали вдома зі своїми московськими одноклубниками. Був черговий тур футбольної ліґи Радянського Союзу. В перерві матчу я зрозумів, чого саме в цю мить мені хочеться найбільше. Я вже звик до цього й не міг стримувати своїх бажань.

Отже, просто серед білого дня я зачинився у своїй кімнаті на ключ і почав. Зрозуміло, що час вибрав дуже невдало, але що могло тоді стримати підліткове лібідо? Вже наближаючись до кульмінації, я почув за дверима перелякано-зацікавлений батьків голос. Він казав мамі: «Що Андрій там робить?». Мама бігала по квартирі стривожена, наче полярна лисиця. В її голосі вчувалися нотки страху.