Андрей Бондарь - І тим, що в гробах

Люди Бондара мучать одне одного через всякі дурниці: невдалі жарти, занадто легку смерть, безкінечні ігри, ритуали, сенс яких давно забувся, а зміст вичерпався… При цьому важливі не самі дрібниці, а бажання людей мучити одне одного. Щоб величезні пам’ятники Ісусові прикрашали посполиті землі, а країною кермував асенізатор, бо тільки так і можна запобігти ентропії. У спробі означити колективне розповідач весь час зривається в описи і замилування сакральним. Іронічні, ба саркастичні описи — тут це лише свідчення того, що матеріал залишився непрозорим. Якщо з «до кого я говорю?» — то більш-менш ясно, то «про кого я тут говорю?» — питання відкрите і страшенно незрозуміле. Щоб самовідтворюватися, те «ми» має лишитися непрозорим. Як той старий будинок, який покинутий тільки тепер, але навічно залишається фортецею, притулком. І стоїть похоронна процесія, бо «далі боїться йти». Чого ж тепер уже боятися?.. В цій книжці стільки мертвих! «Моїх» мертвих. Спогади, слова і переживання делеґуються мертвим — вони не ті, хто поруч, вони і є Ми (і точно більші за Я-ідентичність). Є чого боятися.

У збірнику, здається, немає жодного прямого запитання. Тебе так зачаровують Інші, то спитай у них те, що тебе цікавить, так-ні? Хоча точно «ні». Є таке, менти домахуються, чи розповідач бува не є власником газових балонів, а батько в малолітнього персонажа питається, чим той займається за зачиненими дверима. Дорослий громадянин відбрешеться, а малолітній прихильник онанізму збреше: «Мені погано». Та він брехло не менш талановите за того кабельника, що Януковичу тб-систему з порнухою і мультиками встановлював! Дорослий шукач відповідей у цю мить натомість і скаже тільки правду: на будь-яке пряме запитання адекватною є одна реакція: мені погано. І «нічого, крім гігантської і всеосяжної самотності Бога, який уже зовсім нічого не розумітиме». Бо єдине тут нагальне питання відповіді не має: хто говоритиме за мене, коли я говорю за Іншого?

Пункт другий щодо перекладу — мова-реципієнт («Він-Я»). Це четверта, остання частина книжки — сума. Якщо говорити за інших і до інших здається складним і непередбачуваним, то це лише тому, що навіть уявити важко, як це говорити з іншими. І до себе. Зрозумійте мене правильно! — А сам ти себе розуміти хочеш?

Той-хто-говорить в «І тим, що в гробах» — така саме непрозора збитковість невідомого. Попри те, що кожен твір написаний від Я і начебто завжди переказує суб’єктивні, навіть дуже особисті враження — це в жодному разі не тексти про Я. Я тут просто немає. Воно щире і навіть беззахисне, але не автобіографічне, правду кажучи, і вже точно не сповідальне. Яка сповідь? Коли трішки спадають маски, за роботу береться кемп і кітч (от ще в чому Бондар майстер, аплодую). Він же від тих, хто мовчить, не різниться. Хіба на рівні символіки: як серце Христове від серця яловичого. Світ загрожує йому, точніше — колись зробив йому боляче і тепер Той живе передчуттям: це повториться. Тому треба збагнути Іншого, він — твій ворог (тож кричи голосніше: «Я вам не чужий», може, і повірять/повіриш). Інституції, ритуали, ігри, закони — він вивчить усе, він уміє все бачити: бути вправним резонатором — це спосіб збереження-себе. Він смішний і трішки недоречний, як Папа Римський на Святошині. І молодий письменник у натовпі, який відчуває цієї миті таке неподобне єднання з повноважним представником Бога на землі. Потім представник Папи Римського на Святошині попростує до «Фуршету» на закупи: з ним — «слова, слова, слова, які ніхто не використає проти». Зрештою, його безпосередній адресат — наймудріша з мишей. Чого ще бажати?.. Архіваріус з обмеженими рубриками: «гірше», «ще гірше», «найгірше».

Тільки знаєте, це не самообмеження. Ця книжка, на перший погляд, ніжна, елегійна, сумна; а як придивитися — жорсткі і безжалісні роздуми про насилля. Будь-який переклад — це примус до співпраці. Будь-яка комунікація, взаємодія між людьми і natura morta, так само і поміж людьми-натураморта — це принука. Є спосіб її уникнути, нам тут підкажуть. Через реалізовані можливості: у моєму житті вже немає можливого, я живу можливим чужих життів… А миші цього року, бач, не з’явилися.

Бо так усе просто насправді. Про тебе говорять, до тебе говорять — ти говориш до когось, ти говориш про когось. І цієї миті ми говоримо один за одного, забувши про відчайдушну унікальність нашого Я. Хто і що — голоси і слова — зливаються в повідомленні, яке варто почути, — і гоп! — зненацька ти «зрозумієш себе правильно, будь ласка». І, може, в дзеркалі відіб’ється котрийсь з юнаків Рафаеля, хтозна?